Казка про рибалку та рибку

Був собі дід та баба, Пробували вони у землянці Біля самого синього моря, — Та не рік і не два, цілих тридцять три роки. Старий ловив волоком рибу, А старенька куделицю пряда. Раз закинув він волок у море — Вернувсь волок із самою тванью;

Він у друге закинув той волок — Вернувсь волок з морським куширем; Як у трете вже волок закинув, Золотая спіймалась там рибка. Почала та рибчина благати, Мовить голосом людським неначе: „Ти пусти мене, діду, у море, Дорогий я за себе дам викуп: Відкуплюся, чим сам забажаєш“. Здивувався старий і злякався: Він рибачив ось тридцять три роки І не чув, щоби мовила риба. Відпустив золотую він рибку І промовив до неї ласкаво: „Бог з тобою, маленька рибчино! Мені викупу з тебе не треба; Іди з Богом у синєє море І гуляй там собі на роздоллі!“ От вернувся старий до старої, Розказав їй про диво велике: „Витяг був я сьогодні рибину, Золотеньку рибинку, не просту. По людському рибчина казала, В синє море, до дому, просилась, Відкупалась коштом великим: Відкупалася всім, чого схочу. Не насмів викупного я взяти, — Так у синє пустив її море“. Почала стара лаяти діда: „Та й дурний же ти, прямо що гава! Не вмів викупу взяти з рибини! Хоч би виправив був ваганочки — Наші вже зовсім розсохлись.“ От пішов дід до синього моря; Бачить — море помалу гуляє. Взявсь рибчину він кликати стиха; Приплила золотенька й спитала: „А чого тобі треба, дідусю?“

Їй, вклонившись, старий одмовляє: „Змилосердься, добродійко-рибко! Розгнівилась на мене старенька, Не дає супокою старому: Вагани, бач, нові їй потрібні, — Наші вже зовсім розсохлись“. Одмовля золотенька рибинка: „Не турбуйся, іди собі з Богом! Будуть вам вагоночки новенькі“. Повернувся старий до старої Аж у жінки вже ночви новенькі Але гірше стара його лає: „Оце добре пошився ти в дурні! Що ж ти випросив ці ваганочки! Чи багато ж у ночвах користи? Вернись, дурню, ти знову до рибки, Уклонись їй та випроси хату“. От пішов він до синього моря; Скаламутилось синєє море. Взявсь рибчину він кликати стиха. Приплила золотенька й спитала: „А чого тобі треба, дідусю?“ Їй, вклонившись, старий одмовляє: „Змилосердься, добродійко-рибко! Бо ще гірше стара мене лає, Не дає й на хвилину спокою: Просить хату уїдлива баба“. Одмовля золотенька рибинка: „Не сумуй та іди собі з Богом! Хай вже так: буде гарна вам хата“. Повернувся старий до землянки, А її вже і сліду немає; Замісць неї з кімнатою хата, З чепурненькою білою піччю, Ще й ворота тесові–дубові Біля хати стоїть його жінка, На всі боки старенького лає: — Та й дурний же ти, справді що гава! Знов до рибки іди та вклонися:

Я не хочу мужичкою бути, Хочу жити, як пані вельможна“ От пішов він до синього моря; Невпокійне щось синєє стало. Став рибчину він кликати знову; Приплила золотенька й спитала: „А чого тобі треба, дідусю?“ Їй, вклонившись, старий одмовляє: „Змилосердься, добродійко-рибко! Бо ще гірш збожеволіла баба, Не дає й на хвилину спокою: Вже не хоче селянкою бути, Хоче жити, як пані вельможна“. Одмовляє йому золотенька: „Не вбивайся, іди собі з Богом!“ Повернувся старий до старої. Що ж углядів? Високий будинок; А на ґанку стоїть його баба. В золотистім коштовнім кирсеті, У [саєтовий[|саєтовій]] гарній намітці, Самоцвіти оточують шию, На руках золоті сяють перстні, На ногах же червоні сапянці. Челядинці навколо слугують… Вона бє їх, за чуба тягає. От і каже старий до старої: „На добридень, вельможная пані! Що ж тепер, вдовольнив твою душу?“ На старого нагримала баба І до стані робити послала. От минає ще тижнів ізо-два, Баба гірше та й гірше дуріє,- Жене знову до рибки старого: „Ще піди та вклонися рибчині: Вже не хочу я панею бути, Верховодити хочу всім морем, Щоб у морі у синьму жити, Щоб та рибка мені слугувала, За попихача бігала в мене“. Не насмів суперечить дід бабі, Не наваживсь одмовити й слова. От іде він до синього моря, Бачить — море вже надто бурхливе,

Люто бються похмурії хвилі, Так і ходять, ревуть, мов скажені. Став він кликать рибчину із моря, Приплила золотенька, спитала: „А чого тобі треба, дідусю?“ Їй, вклонившись, старий одмовляє: „Змилосердься, добродійко-рибко! Що ти із бабою зробиш! Вже не хоче і панею бути, Верховодити хоче всім морем, Щоб у морі їй синьому жити, Та щоб їй ти сама слугувала, За попихача бігала б в неї“. Не одмовила рибка й словечка, Тільки хвостиком в хвилі плеснула І пірнула в глибокее море. Довго дід сподівався одмови, Не діждавсь, до старої вернувся… Зирк: землянка стоїть, як стояла, На порозі сидить його баба, Біля неї — росколоті ночви.