Крук

Вкінець змучений журбою,Раз північною добоюЯ схилився, задрімавНад одним старинним твором,Над забутим мислі взором,Що велику славу мав.Коли чую: стук роздався,Стук роздався з двору мого…Подорожній заблукавсяТа прибивсь до двору мого,Подорожній — більш нічого.

Близько грудня се творилось,Кругом пітьмою все крилось;Меркло вугілля в печі.Ждав я ранку, ждав я світу:Ні привіту, ні одвіту;Занудився я ждучи…Хоча б звістка об Ленорі,Що втекла життя земного,Об Ленорі, ясній зорі,Звістка з миру потайного…Дожидання — більш нічого.

Тужно вила хуртовина,Розвівалася запинаПурпурова на вікні,Шамотіла, ляк будила.Кажу вставши: що за сила?Що за враг? Страхи дурні.Зараз серце втихомирю:Гість лучився — от і всього;

Кому бути в таку чквирюЗа дверима дому мого?Гість приблудний — більш нічого.

Тож лякатись задаремно.«Вибачайте: так нечемноЯ загаявсь, бо здрімнув;Не розчуло зразу вухо:Тихий гук донісся глухо,Я уваги не звернув».Проказав та й пометнувсяЯ за двері дому мого,Пометнувся та й жахнувся:Зирк — навколо дому могоНіч похмура — більш нічого.

Нігде іскра не заблисла;Туча звисла; серце стислаТака туга дошкульна,Що ні одна душа в світі.Не здолає зрозуміти, —Тії туги світ не зна.Враз «Ленора» віддалося —Любе мення сонця мого…Сам шепнув я: розляглося,Залунало з шепту мого,Залунало — більш нічого.

Тяжко в грудях защеміло;Припер двері я несміло.Знову стук, та вже чутніш.Думка: тріснуло де-небудь,Ворухнулося що-небудь,Вітер б'є в шибки буйніш…Таємниця? Ніякої…Відки взятись, як і з чого?Плід уяви навісної…Годі ж, годі, кат зна чого!Вихор знявся — більш нічого.

Пхнув вікно я: гість північний,Крук днедавній, крук одвічний,

З-за віконниці вліта.От влітає: постать горда,Як буває тільки в лорда,Не вклонився, не віта;Махнув крильми з чуттям влади,Махнув байдуже до всьогоВін та й сів на бюст ПалладиНад дверима дому мого,Сів поважно — більш нічого.

От діждався собі лиха…Усміхнувся тут я стиха:Крук у всій своїй писі!«Твого чуба вскуб хтось зручно,А поводишся бундючно…Як же звали тебе всіТам, у вічнім пеклі Ночі,Де не знають дня ніколи,Де тьма Ночі сліпить очі, —Як ти звався?» Крук поволіВідповів на те: «Ніколи!»

Мов людина — от дивниця —Відказала мені птиця,Хоч без глузду, та дарма:Крук балака справді чудно,Понять віри навіть трудно,Непостижно для ума.Гей, не жди собі відради,Не шукай добра, відколиВ тебе сів на бюст ПалладиХижий Крук, віщун недолі.Крук, що зветься скрізь «Ніколи».

Вік прокракав так розпучно,Одногучно, але влучно,Мовби душу виливав,А сидів — не ворухнеться,Пером злегка не тріпнеться…Я тим часом міркував:«Згибло братство… все загине…Мрій розвіялось доволі…Так і він мене покине,

Пурхне ранком в чисте поле…»Крук відрік на те: «Ніколи!»

Запитався я тремтяче:«Що за назву мана кряче,Мов не знає інших слів?Десь її колишній владних,Бідолашний який страдник,У тім слові разом злив:Безнадійність, думи журні,Всі пригоди, що зборолиЯк у повідь хвилі бурні,Поривання, що схололи, —Злив, безщасний, в тім «Ніколи».

Коло уст у мене знишкаЗнов забігала усмішка;Я присунувсь, я пример,Без сил спершись на оксамит…Щось снувалось… вже й не тямитьГолова моя тепер…«Крук… та що ж, — гадав я в кріслі, —Страшний Крук, що чинить болі,Що труїть всі людські мислі,Простирає зла приполи, —Що ж віщує тим «Ніколи»?»

Розв'язання ждав я марно;Крук мовчав, дивився хмарно,Грізним зором мене пік.На подушку в ту годинуЗліг я — мукам нема впину…Не злягати вже повікНа оксамит масаковий,Не злягати вже ніколиМоїй галоньці чудовій, —Жалкував я мимоволі:Не припасти більш ніколи.

Хмара диму заходила,Заходила, мов з кадила…Що се? Ангел спочуття?«Згинь, напасна потороче!

Сам бог визволити хоче,Посилає забуття.Швидше ж пити його буду,Щоб не згадувать Ленори:Все, що давить, скину, збуду;Пам'ять зітреться Ленори!..»Крук відрік на те: «Ніколи!»

«Гей, прорічнику, мій жаху,Лихий демоне чи птаху!Тебе вихром принесло,Чи дух ночі спокусливийТебе шле в наш край журливий,Де панують смерть та зло?Та скажи: чи є злік ранамТам, де всі по божій воліВсі ми будем; забуття намЧи дадуть хоч ті околи?»Крук відрік на те: «Ніколи!»

«Гей, прорічнику зловіщий!Чи ти птах, чи демон віщий, —Богом, скритим від усіх,Вкупі з небом, заклинаю;Ти скажи: в надземнім раю,Межи ангелів святих,Чи зустрінусь я з душеюНезабутньої Ленори,Чи побачусь там із нею,Що скрашає райські доли?»Крук відрік на те: «Ніколи!»

Хто б не був ти: птах брехливийА чи Демон, Дух злосливий,Геть від мене! Геть туди, —Проказав я, з місця вставши. —Геть — де Пекло Ночі завше,Не вертайсь мені сюди!Чорніш пір'я твоя злоба,Твоя лжа, твоє «ніколи»;З мого серця вийми дзьоба;Щезни лютий!» Крук поволіВідповів на те: «Ніколи!»

З того часу над дверима,Мов примара невмолима,Крук насуплений сидить…Ні спочинку, ні поради:Не спурхає він з Паллади,Сонним Демоном глядить.Горить світло; тремтять тініВід дверей, хвилюють долі;Топнуть очі в тім тремтінні;Мре від його дух мій кволий,Мре — не збудиться ніколи.