Норманський барон

Норманський барон.Раз барон в своїм покоюЛежав з думою тяжкою,Нагло захворав.Вила буря, мов палатиЗавзяла ся поваляти,Де барон вмирав.

Лихо сталось… Нї васали,Нї раби не ратувалиВладника свого,Нї маєтки, нї багацтва,Всї здобутки розбишацтваПрадїдів його.

Не поправить нїщо вади;Вічми просить барон радиУ свого ченця;Той сїв мовчки коло ліжка, —Перед ним розкрита книжка, —Не сказав слівця.

Хуґа злить ся, плаче смутноПеред дверима; ледви чутноВ церкві вдарив дзвін:Що Христос у ПалестинїНародив ся саме нинї, —Сповіщає він.

Посеред старої салиСеї ночі і васалиІ раби зійшлись;Там були сьпівцї захожі;Людські сьпіви, гимни божі —Зараз полились.

В них сьпівали про свободу,Що Христось принїс народу,Визволеннє всїх;Скрізь піснями голоснимиТак лунало, що за нимиНаче й вітер стих.

Роздались ті гимни хоромНад бароном нашим хворим,Змученим вкінець;Йому в ухо слова піснї,Для нещасних благовістні,Став шептать чернець.

Стару голову та сивуДо сьвятого того сьпівуМручий повернув,

І заслухавсь мимовільноЛюбих звуків так він пильно,Що й про смерть забув.

Блискавиця з лютим громомЯк сьвіне-сьвіне над домом,Над рядком ікон;Затрусилось все навколо…„Зглянь ся, Боже!“ схилив чолоЗляканий барон.

І з журбою, край могили,Темні очи його вздрілиВічну правду там,Де лжа всяка панувала,Метушня гнїздо звивала,Кривда мала храм.

Всїх заман заласні пута,Що з колиски була скутаДень крізь день душа,Враз огидли; хмурий розумПодихнув на все морозом,З тьми на сьвіт руша.

Всїх, хто з панської сваволїНе мав щастя, не мав долї,В сльозах вік губивТа спивав гірких мук чашу, —Всїх барон від того часуВільними зробив.

На розпяттї в тім покляв сяТай зо сьвітом розпрощав ся;Зникла смутку тїньНа обличчі непорушнім,А чернець звичаєм слушнимПроказав: „амінь!“

У церковній огорожіПоховали труп вельможі,Що рабам дав жить;Він зітлїв; віки минули;Давно всї вже позабули,Хто в трунї лежить.

Але його добре дїлоПоміж людом живе цїло,Ходить з роду в рід;Все пишнїйш росте та зріє,Яснїйш зіроньки зорієТого вчинку плід!