Хаджій Димитр

ХАДЖІЙ ДИМИТРВін ще витає на Балканах…Лежить та кров'ю дотіка;Одсили дише в тяжких ранах…Кохання, дружба — все зника.Не візьме більш рушниці в руки,,Страшного списа не вживе…Прокляття шле, безсилий з муки,На панування світове.Лежить юнак. Проміння яснеГероя мручого пече…Співає жниця… Серце ж гасне,Востаннє смертна кров тече.Скрізь жнива… Плач, співай, небого!З землею сонечко спалай!Юнак не вбаче вже нічого;Осиротіє бідний край.Гинь непохитно! Хто за волюВмира, — вік пам'ятка жива:Шанує люд, про того долюСпівець усюди проспіва.Давала тінь йому вірлиця,Лизав криваві рани вовк;Безсумний сокіл, вихор-птиця,З журби, мов брат над братом, мовк.Аж ось і смеркло; місяць сходить,На небі зіронька сплила,Під грозу ніби гай заводить,По горах буря прогула.

Русалки, вбрані мов на свята,Постали — гожі як одна;Не ширхнуть травкою дівчата:Юнак замучений кона.Та перев'яже тяжку рану,А та обвіє холодком,Та поцілує… «Ні, не встану», —Панує дума юнаком.Де Караджа? Чи скаже вила?Де товариство любе, де?Мене покликує могила,По мене, бачу, смерть іде.Русалок низка в стрійнім коліЧерез повітря понеслась,Щоб одшукать героїв волі,Поки зоря не зайнялась.Зачервонілися Балкани;Хаджій Димитр опочива;Вовк лиже кротко чорні рани;Як перше, сонечко вгріва.