Саул

САУЛ«Твого чару дивна силаЗбудить мертвого в труні;Тінь великого СамілаМолю викликать мені!»

«Встань, пророче, з домовини!» —Характерниця мовля.Глянув цар: тії ж годиниРозступилася земля.

Увесь хмарою повитий,У могильнім полотні,Стояв примрак сумовитий;Гасли промені ясні.

Нерухомий зір могили,Очі — ніби ті склянки,Жовті руки, сухі жили,Ноги схудлі, мов кістки

Аж блистіли вони, голі,Не двигнулися уста;Все застигло в мертвім чолі…Аж ось голос доліта.

Над ізляканим Саулом,Наче буря громова,Пронеслись підземним гуломДокірливії слова.

Підогнутий наглим жахом,Як у грозу дуб міцний,

Пав Саул додолу прахом,Жереб чуючи страшний.

«Хто зворушив сон мій милий,З гробу викликав мене?Тлін я, царю, схолоднілий, —Твоє будуще земне.

Зійде завтра день блискучий,Та не вспіє відпочить,Як твій труп, у мглі гниючий,Робаки почнуть точить.

Сам ти завтра серед бою,Врагом зборотий, в журбі,Меч піднімеш над собою,Заподієш смерть собі, —

Смерть, що руку простягнулаНад твоїм царським вінком,А за ним і рід СаулаБуде зметений цілком!»