Чого голота скіглить так?

— Чого голота скіглить так? —Спитав мене дукач.— Глянь за ворота, що там, як, —То сам — кажу — побач.

Білїв ся снїг. Мороз тріщав,Хапав ся нам до вух.

Трусились ми: не захищавВід холоду й кожух.

Дїдусь сивенький зустрівсь,Весь гнеть ся в три біди.— По що в таку добу поплївсь,Питаю я: куди?

— По що? — Відрік дїдусь на те:Бо в хатї не теплїйш;От і бреду, чи не дастеНа вязку дров хоч гріш. —

Роззуте, голе та слабеТиняєть ся хлопя.— Що з дому вигнало тебе? —Звернувсь до його я.

— Недужий батечко вмира,Нам гинуть припада,Мене й послали геть з двораПо хлїб, — оповіда.

Під лїхтарем сидить блїдна,Задубла до кісток,Якась то женщина сумна,З двойком малих дїток.

— Невже, спитав я тут її,Тобі не милий сьвіт?Пожалуй дїтоньки свої. —Вона-ж менї в одвіт:

Мій чоловік за короляПішов десь воювать,А ми… нас голод дошкуля,Наш жереб — старцювать! —

Причепурившись найгарнїйш,Красавиця пройшла,Нам усьміхнулась, ще смачнїйшБровами повела.

— Чи то-ж, промовив я, такаГаньба солодка річ,Що на розпусту викликаІ в сю студену ніч?

Вона очицї потушля,Схиляє враз чоло:— „У мене в ротї, — одмовля, —Ще й риски не було!“ —

Дукач мовчав та дивувавсь.— Ходїм, кажу, чи що?На запит твій сам люд озвавсь;То знай же — як і що.