Буває в неволі иноді згадаю

Буває в неволі иноді згадаюСвоє стародавнє — шукаю, шукаю,Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,Що й я таки Бога колись-то хвалив;Шукаю, шукаю... Господи б хотілосьЗгадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсьНа таке погане, що так і заснув,Богу не молившись. От мені приснилось(Свинею заснувши, звичайне такийІ сон приверзеться) ніби край могилиПасу я ягнята — а я ще малий.Дивлюся: могила ніби розвернулась,А з неї виходить неначе козак,Уже й сивоусий собі неборак,Та і йде до мене... Я собі звернулось,Щеня мов під тином, — звичайно мале,То й перелякалось. От мене береНеначе на руки, та несе в могилу;А чорна могила ще гірше розкрилась.Дивлюся — в могилі усе козаки:Який безголовий, який без руки,А хто по коліна неначе одтятий;Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.— „Дивися, дитино — оце козаки!“ —Ніби мені каже: „На всій УкраїніВисокі могили; дивися, дитино,Усі ті могили, — усі оттакі;Начинені нашим благородним трупом,Начинені туго... Оце воля спить.Лягла вона славно, лягла вона в-купіЗ нами козаками. Бачиш, як лежить!Неначе сповита... Тут пана немає:Усі ми однако на волі жили;Усі ми однако за волю лягли;Усі ми і встанем, та Бог ёго знає,Коли то те буде. Дивися ж, дитино,Та добре дивися! А я розскажу,За що Україна наша стала гинуть,За що й я між ними в могилі лежу.Ти ж людям розскажеш, як виростеш, сину,Слухай же, дитино...“А потім ягнятаПриснились у житі; лановий біжитьТа бьє мене добре і ніби, проклятий,Свитину здирає... І досі болить,Як сон той згадаю! А як нагадаюКозака в могилі, — то й досі не знаю,Чи то було справді, чи то було так —Мара яка-небудь. Мені той козакРозсказував ось що......