Треті півні

Що день Украйну катувалиЛяхи скажені; ще один,Один останній сумувалиІ Україна, і Чигрин.І той минув — день Маковія,Велике свято в Україні.Минув — і лях, і жидовинГорілки, крови упивались,Кляли схизмата, розпинали,Кляли, що нічого вже взять.А гайдамаки мовчки ждалиПоки поганці ляжуть спать.Лягли, і в голови не клали,Що вже їм завтра не вставать.Ляхи заснули, а іудиЩе лічять гроші у-ночі,Без світла лічять бариші,Щоб не побачили, бач, люде.І ті на золото лягли,І сном нечистим задрімали.

Дрімають... на віки бодай задрімали!А тим часом місяць пливе оглядатьІ небо, і зорі, і землю, і море,Та глянуть на люде, що вони моторять,Щоб Богові в-ранці про те розсказать.Світить білолиций на всю Україну,Світить... а чи бачить мою сиротину,Оксану з Вільшани, мою сироту?Де її мордують, де вона воркує?Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?Побачимо потім, а тепер не ту,Не ту заспіваю, иншої заграю;Лихо — не дівчата — буде танцювать.Недолю співаю козацького краю;Слухайте ж, щоб дітям потім розсказать.Щоб і діти знали, внукам розсказали,Як козаки шляхту тяжко покарали,За те, що не вміла в добрі панувать.

Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго-довго кров степамиТекла-червоніла.Текла, текла, та й висохла.Степи зеленіють;Діди лежять, а над нимиМогили синіють.Та що з того, що високі?Ніхто їх не знає,Ніхто щиро не заплаче,Ніхто не згадає.Тілько вітер тихесенькоПовіє над ними,Тілько роси ранесенькоСлёзами дрібнимиЇх умиють. Зійде сонце,Осушить, пригріє;А унуки? їм байдуже.Жито собі сіють.Багато їх, а хто скаже,Де Гонти могила, —Мученика праведногоДе похоронили?Де Залізняк, душа щира,Де одпочиває?Тяжко! важко!...Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго-довго кров степамиТекла-червоніла.І день, і ніч кгвалт, гармати;Земля стогне, гнеться;Сумно, страшно, а згадаєш —Серце усміхнеться.

Місяцю мій ясний! з високого небаСховайся за гору, бо світу не треба;Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,І Альту, і Сену: і там розлилось,Не знать за що, крони широкее море,А тепер що буде! Сховайся ж за гору;Сховайся, мій друже, щоб не довелосьНа старість заплакать...

Сумно-сумно серед небаСяє білолиций.По-над Дніпром козак іде,Може, з вечорниці.Іде смутний, невеселий,Ледве несуть ноги.Може, дівчина не любить,За те, що убогий?І дівчина ёго любитьХоч лата на латі.Чорнобривий, а не згине,То буде й багатий.Чого ж смутний чорнобривийІде — чуть не плаче?Якусь тяжку недоленькуВіщує козаче.Чує серце, та не скаже,Яке лихо буде.Мине лихо... Кругом ёгоМов вимерли люде.Ані півня, ні собаки:Тілько із-за гаюДесь далеко сіроманьціВовки завивають.Байдуже! іде Ярема,Та не до Оксани,Не в Вільшану на досвітки, —До ляхів поганихУ Черкаси. А там третійПівень заспіває...А там... а там... Йде Ярема,На Дніпр поглядає.„Ой Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!Багато ти, батьку, у море носивКозацької крови; ще понесеш, друже!Червонив ти синє, та не напоїв;А сю ніч упьешся. Пекельнее святоПо всій Україні сю ніч зареве;Потече багато, багато, багатоШляхецької крови. Козак оживе;Оживуть гетьмани в золотім жупані;Прокинеться доля; козак заспіва:„Ні жида, ні ляха,“ а в степах Украйни —Дай-то Боже милий — блисне булава!“Так думав, ідучи в латаній свитині,Сердега Ярема з свяченим в руках.А Дніпр, мов підслухав: широкий та синій,Підняв гори-хвилі; а в очеретахРеве, стогне, завиває,Лози нагинає;Грім гогоче, а блискавкаХмару роздирає.Іде собі наш Ярема,Нічого не бачить;Одна думка усміхнеться,А друга заплаче.„Там Оксана, там веселоІ в сірій свитині;А тут... а тут... що ще буде?Може ще загину.“А тим часом із байракуПівень „кукуріку!“„А, Черкаси!... Боже милий!Не вкороти віку!“