Гамалія

Ой нема, нема ні вітру, ні хвиліІз нашої України!Чи там раду радять, як на Турка стати, —Не чуємо на чужині.

Ой повій, повій, вітре, через мореТа з Великого Лугу,Суши наши слёзи, заглуши кайдани,Розвій нашу тугу!

Ой заграй, заграй, синесеньке море,Та під тими байдаками,Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,Та на сей бік за нами.

Ой Боже наш, Боже! хоч і не за нами,Неси Ти їх з України;Почуємо славу, козацькую славу,Почуємо, та й загинем!“

От-так у Скутарі козаки співали;Співали сердеги, а слёзи лились;Лилися козацькі, тугу домовляли.Босфор аж затрясся, бо з-роду не чувКозацького плачу; застогнав широкийІ шкурою, сірий бугай, стрепенув,І хвилю, ревучи, далеко-далекоУ синєє море на ребрах послав.І море ревнуло Босфорову мову,У Лиман погнало, а Лиман ДніпровіТую журбу-мову на хвилі подав.

Дрімає в харемі — в раю Византія,І Скутарь дрімає; БосФор кликотить,Неначе скажений; то стогне, то виє:Ёму Византію хочеться збудить.„Не буди, БосФоре: буде тобі горе!Твої білі ребра піском занесу,

У мул поховаю! (реве синє море)Хиба ти не знаєш, яких я несуГостей до султана?“

Так море спиняло.(Любило завзятих чубатих Славян)Босфор схаменувся. Туркеня дрімала.Дрімав у харемі ледачий султан.Тілько у Скутарі, в склепу, не дрімаютьКозаки сердеги. Чого вони ждуть?По-своёму Бога в кайданах благають,А хвилі на той бік ідуть та ревуть.