Катерина

Кохайтеся, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі — чужі люде,Роблять лихо з вами.Москаль любить жартуючи,Жартуючи кине;Піде в свою Московщину,А дівчина гине…Як-би сама, ще б нічого,А то й стара мати,Що родила на світ Божий,Мусить погибати.Серце вьяне співаючи,Коли знає за-що;Люде серця не спитають,А скажуть: „ледащо!“Кохайтеся ж, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі — чужі люде,Сміються над вами.Не слухала КатеринаНі батька, ні неньки,Полюбила москалика,Як знало серденько.Полюбила молодого,В садочок ходила,Поки себе, свою долюТам занапастила.Кличе мати вечеряти,

А донька не чує:Де жартує з москаликом,Там і заночує.Не дві ночі карі очіЛюбо цілувала,Поки слава на все селоНедобрая стала.Нехай собі тиї людеЩо хотять говорять:Вона любить, то й не чує,Що вкралося горе.Прийшли вісті недобриї —В поход затрубили;Пішов москаль в Туреччину;Катрусю накрили.Не счулася, та й байдуже,Що коса покрита:За милого, як співати,Любо й потужити.Обіщався чорнобривий,Коли не загине,Обіщався вернутися.Тоді КатеринаБуде собі московкою,Забудеться горе;А поки-що, нехай людеЩо хотять говорять.Не журиться Катерина —Слізоньки втирає,Що дівчата на улиціБез неї співають.Не журиться Катерина —Вмиється слёзою,Візьме відра о-пів ночі,Піде за водою,Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,Стане собі під калину,Заспіває „Гриця“.Виспівує, вимовляє,Ах калина плаче.Вернулася — і раденька,Що ніхто не бачив.Не журиться КатеринаІ гадки не має —У новенькій хустиночціВ вікно виглядає.Виглядає Катерина…Минуло пів року;Занудило коло серця,Закололо в боку.Нездужає Катерина,Ледве-ледве дише…Вичуняла, та в запічкуДитину колише.А жіночки лихо дзвонять,Матері глузують,Що москалі вертаютьсяТа в неї ночують:„В тебе дочка чорнобрива,Та ще й не єдина,А муштрує у запічкуМосковського сина.Чорнобривого придбала…Мабуть, сама вчила…“Бодай же вас, цокотухи,Та злидні побили,Як ту матір, що вам на сміхСина породила.

Катерино, серце моє!Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешсяЗ малим сиротою?Хто спитає, привітає,Без милого в світі?Ватько-мати — чужі люде,Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина,Одсуне кватирку,Поглядає на улицю,Колише дитинку;Поглядає — нема, нема…Чи то ж і не буде?Пішла б в садок поплакати,Так дивляться люде.Зайде сонце — КатеринаПо садочку ходить,На рученьках носить сина,Очиці поводить:„От-тут з муштри виглядала,От-тут розмовляла,А там… а там… сину, сину!“Та й не доказала.

Зеленіють по садочкуЧерешні та вишні;Як і перше виходила,Катерина вийшла.Вийшла, та вже не співає,Як перше співала,Як москаля молодогоВ вишник дожидала.Не співає чорнобрива,Кляне свою долю.А тим часом вороженькиЧинять свою волю —Кують речі недобриї.

Що має робити?Як-би милий чорнобривий,Умів би спинити…Так далеко чорнобривий,Не чує, не бачить,Як вороги сміються їй,Як Катруся плаче.Може вбитий чорнобривийЗа тихим Дунаєм;А може — вже в МосковщиніДругую кохає!Ні, чорнявий не убитий,Він живий, здоровий…А де ж найде такі очі,Такі чорні брови?На край світа, в Московщині,По тім боці моря, —Нема нігде Катерини;Та здалась на горе!…Вміла мати брови дати,Карі оченята,Та не вміла на сім світіЩастя-долі дати.А без долі біле личко —Як квітка на полі:Пече сонце, гойда вітер,Рве всякий по волі.Умивай же біле личкоДрібними слёзами,Бо вернулись москаликиИншими шляхами.

II.Сидить батько кінець стола,На руки схилився,Не дивиться на світ Божий:Тяжко зажурився.Коло ёго стара матиСидить на ослоніЗа слёзами ледве-ледвеВимовляє доні:

„Що весілля, доню моя?А де ж твоя пара?Де світилки з друженьками,Старости, бояре?В Московщині, доню моя!Іди ж їх шукати;Та не кажи добрим людям,Що є в тебе мати.Проклятий час-годинонька,Що ти народилась!Як-би знала, до схід сонцяБула б утопила…Здалась тоді б ти гадині,Тепер — москалеві…Доню моя, доню моя,Цвіте мій рожевий!Як ягідку, як пташечку,Кохала, ростилаНа лишенько… Доню моя,Що ти наробила?…Оддячила!… Іди ж, шукайУ Москві свекрухи.Не слухала моїх річей,То її послухай.Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,Будь щаслива в чужих людях,До нас не вертайся!Не вертайся, дитя моє,З далекого краю…А хто ж мою головонькуБез тебе сховає?Хто заплаче надо мною,Як рідна дитина?Хто посадить на могиліЧервону калину?Хто без тебе грішну душуПоминати буде?Доню моя, доню моя,Дитя моє любе!Іди од нас…“

Ледве-ледвеПоблагословила:„Бог з тобою!“ та, як мертва,На діл повалилась…

Обізвався старий батько:„Чого ждеш, небого?“Заридала Катерина,Та бух ёму в ноги:„Прости мені, мій батечку,Що я наробила!Прости мені, мій голубе,Мій соколе милий!“— „Нехай тебе Бог прощаєТа добриї люде;Молись Богу та йди собі, —Мені легше буде.“

Ледве встала, поклонилась,Вийшла мовчки з хати;Осталися сиротамиСтарий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,Богу помолилась,Взяла землі під вишнею,На хрест почепила;Промовила: „Не вернуся!В далекому краюВ чужу землю чужі людеМене заховають;А своєї ся крихоткаНадо мною ляжеТа про долю, моє горе,Чужим людям скаже…Не розсказуй, голубонько,Де б не заховали,Щоб грішної на сім світіЛюде не займали.Ти не скажеш… ось хто скаже,Що я ёго мати!Боже ти мій!… лихо моє!Де мені сховатись?Заховаюсь, дитя моє,Сама під водою,А ти гріх мій спокутуєшВ людях сиротою,Безбатченком!…“

Пішла селом,Плаче Катерина;На голові хустиночка,На руках дитина.Вийшла з села — серце мліє;Назад подивилась,Покивала головою,Та й заголосила.Як тополя, стала в поліПри битій дорозі;Як роса та до схід сонця,

Покапали слёзи.За слёзами, за гіркимиІ світа не бачить,Тілько сина пригортає,Цілує та плаче.А воно, як янголятко,Нічого не знає,Маленькими ручицямиПазухи шукає.Сіло сонце, з-за дібровиНебо червоніє;Утерлася, повернулась,Пішла… тілько мріє.В селі довго говорилиДе-чого багато,Та не чули вже тіх річейНі батько, ні мати…Оттаке-то на сім світіРоблять людям люде!Того вьяжуть, того ріжуть,Той сам себе губить…А за-віщо? Святий знає.Світ, бачться, широкий,Та нема де прихилитисьВ світі одиноким.Тому доля запродалаОд краю до краю,А другому оставилаТе, де заховають.Де ж ті люде, де ж ті добрі,Що серце збіралосьЗ ними жити, їх любити?Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,А хто її знає?Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі —Сріблом-злотом сяють,Здається, панують,А долі не знають, —Ні долі, ні волі!З нудьгою та з горемЖупан надівають,А плакати — сором.Возьміть срібло-злотоТа будьте багаті,А я візьму слёзи —Лихо виливати;Затоплю недолюДрібними слёзами,Затопчу неволюБосими ногами!Тоді я веселий,Тоді я багатий,Як буде серденько

По волі гуляти!

III.Кричять сови, спить діброва,Зіроньки сияють,По-над шляхом, щирицею,Ховрашки гуляють.Спочивають добрі люде;Що кого втомило:Кого — щастя, кого — слёзи, —Все нічка покрила.Всіх покрила темнісінька,Як діточок мати;Де ж Катрусю пригорнула?Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під копоюСина забавляє,Чи в діброві з-під колодиВовка виглядає?Бодай же вас, чорні брови,Нікому не мати,Коли за вас таке лихоТреба одбувати!А що дальше спіткається?Буде лихо, буде!Зострінуться жовті піскиІ чужиї люде;Зострінеться зіма люта…А той чи зостріне,Що пізнає Катерину,Привітає сина?З ним забула б чорнобриваШляхи, піски, горе:Він, як мати, привітає,Як брат, заговорить…

Побачимо, почуємо…А поки — спочину,Та тим часом розпитаюШлях на Московщину.Далекий шлях, панибрати;Знаю ёго, знаю!Аж на серці похолоне,Як ёго згадаю.Попоміряв і я колись —Щоб ёго не мірять!…Розсказав би про те лихо,Та чи то ж повірять!„Бреше,“ скажуть, „сякий-такий!(Звичайно, не в очі),А так тілько псує мовуТа людей морочить.“Правда ваша, правда, люде!

Та й на-що те знати,Що слёзами перед вамиБуду виливати?На що воно? У всякогоІ свого чи-мало…Цур же ёму!… А тим часомКете лиш кресалоТа тютюну, щоб, знаєте,Дома не журились.А то лихо розсказувать,Щоб бридке приснилось!Нехай ёго лихий візьме!Лучче ж поміркую,Де-то моя КатеринаЗ Ивасем мандрує.

За Київом, та за Дніпром,По-під темним гаєм,Ідуть шляхом чумаченьки,„Пугача“ співають.Іде шляхом молодиця,Мусить бути з прощи.Чого ж смутна, невесела,Заплакані очі?У латаній свитиночці,На плечах торбина,В руці ціпок, а на другійЗаснула дитина.Зострілася з чумаками,Закрила дитину,Питається: „Люде добрі!Де шлях в Московщину?“— „В Московщину? от-цей самий.Далеко, небого?“— „В саму Москву. Христа ради,Дайте на дорогу!“Бере шага, аж труситься:Тяжко ёго брати!…

Та й на-віщо?… А дитина?Вона ж ёго мати!Заплакала, пішла шляхом,В Броварях спочила,Та синові за гіркогоМедяник купила.Довго-довго сердешнаяВсе йшла та питала;Було й таке, що під тиномЗ сином ночувала…

Бач, на що здалися карі оченята:Щоб під чужим тином слёзи виливать!От-то жто дивіться та кайтесь, дівчата,Щоб не довелося москаля шукать,Щоб не довелося, як Катря шукає…Тоді не питайте, за-що люде лають,За-що не пускають в хату ночувать.

Не питайте, чорнобриві,Бо люде не знають;Кого Бог кара на світі,То й вони карають…Люде гнуться, як ті лози,Куди вітер віє.Сиротині сонце світить(Світить, та не гріє) —Люде б сонце заступили,Як-би мали силу,Щоб сироті не світило,Слёзи не сушило.А за-віщо, Боже милий!За-що світом нудить?Що зробила вона людям,Чого хотять люде?Щоб плакала!… Серце моє!Не плач, Катерино,Не показуй людям слёзи,

Терпи до загину!А щоб личко не марнілоЗ чорними бровами —До схід сонця, в темнім лісіУмийся слёзами.Умиєшся — не побачять,То й не засміються;А серденько одпочине,Поки слёзи льються.

Де ж Катруся блудить?По-під-тинню ночувала,Раненько вставала,Поспішала в Московщину;Аж гульк — зіма впала.Свище полем завірюха,Іде КатеринаУ личаках — лихо тяжке! —І в одній свитині.Іде Катря, шкандибає;Дивиться — щось мріє…Либонь ідуть москалики…Лихо!… серце мліє…Полетіла, зострілася,Пита: „Чи немаєМого Йвана чорнявого?“А ті: „Ми не знаєм.“І, звичайно, як москалі,Сміються, жартують:„Ай да баба! ай да наші!Каво нє надуют!“Подивилась Катерина:

„І ви, бачу, люде!Не плач, сину, моє лихо!Що буде, то й буде.Піду дальше — більш ходила…А може й зостріну;Оддам тебе, мій голубе,А сама — загину!“

Реве, стогне хуртовина,Котить, верне полем;Стоїть Катря середь поля,Дала слёзам волю.Утомилась завірюха,Де-де позіхає;Ще б плакала Катерина,Та сліз більш немає.Подивилась на дитину:Умите слёзою,Червоніє, як квіточкаВ-ранці під росою.Усміхнулась Катерина,Тяжко усміхнулась:Коло серця — як гадинаЧорна повернулась.Кругом мовчки подивилась;Бачить — ліс чорніє,А під лісом, край дороги,Либонь курінь мріє.„Ходім, сину, смеркається,Коли пустять в хату;А не пустять, то й на дворіБудем ночувати.Під хатою заночуєм,Сину мій Иване!Де ж ти будеш ночувати,Як мене не стане?З собаками, мій синочку,Кохайся на дворі!

Собаки злі, покусають,Та не заговорять,Не розскажуть сміючися…З псами їсти й пити…Бідна моя головонько!Що мені робити?“

IV.. . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . .Реве, свище, завірюха.По лісу завило;Як те море, біле полеСнігом покотилось.Вийшов з хати карбівничий,Щоб ліс оглядіти,Та де тобі! таке лихо,Що не видно й світа.„Еге, бачу, яка хукга!Цур же ёму з лісом!Піти в хату… Що там таке?От їх до-сто-біса!Недобра їх розносила,Мов справді за ділом.Ничипоре! дивись лишень.Які побілілі!“— „Що, москалі?.. Де москалі?“— „Що ти? схаменися!“— „Де москалі, лебедики?“— „Та он, подивися.“Полетіла КатеринаІ не одяглася.

„Мабуть, добре МосковщинаВ тямку їй далася!Бо у-ночі тілько й знає,Що москаля кличе.“Через пеньки, заметами,Летить, ледве дише.Боса стала серед шляху,Втерлась рукавами.А москалі їй назустріч,Як один, верхами.„Лихо моє! доле моя!“До їх… коли гляне —Попереду старший їде.„Любий мій Иване!Серце моє коханеє!Де ти так барився?“Та до ёго… за стремена…А він — подивився,Та шпорами коня в боки.„Чого ж утікаєш?Хиба забув Катерину?Хиба не пізнаєш?Подивися, мій голубе,Подивись на мене:Я Катруся твоя люба.На-що рвеш стремена?“А він коня поганяє,Ніби-то й не бачить.„Пострівай же, мій голубе!Дивись — я не плачу.Ти не пізнав мене, Йване?Серце, подивися,Їй же Богу, я Катруся!“— „Дура, атвяжися!Вазьмитє прочь безумную!“— „Боже мій! Иване!І ти мене покидаєш!А ти ж присягався!“

— „Вазьмітє прочь! Что ж ви сталі?— „Кого? мене взяти?За-що ж, скажи, мій голубе?Кому хоч оддатиСвою Катрю, що до тебеВ садочок ходила, —Свою Катрю, що для тебеСина породила?Мій батечку, мій братіку!Хоч ти не цурайся!Наймичкою тобі стану…З другою кохайся…З цілим світом… Я забуду,Що колись кохалась,Що од тебе сина мала,Покриткою стала…Покриткою… який сором!І за-що я гину!Покинь мене, забудь мене,Та не кидай сина.Не покинеш?… Серце моє,Не втікай од мене…Я винесу тобі сина“Кинула стременаТа в хатину. Вертається,Несе ёму сина.Несповита, заплаканаСердешна дитина.„Ось-де воно, подивися!Де ж ти? заховався?Утік!… нема!… Сина, синаБатько одцурався!Боже ти мій!… Дитя моє!Де дінусь з тобою?Москалики! голубчики!Возьміть за собою;Не цурайтесь, лебедики:Воно сиротина;

Возьміть ёго та оддайтеСтаршому за сина.Возьміть ёго… бо покину,Як батько покинув, —Бодай ёго не кидалаЛихая година!Гріхом тебе на світ БожийМати породила;Виростай же на сміх людям!“На шлях положила:„Оставайся шукать батька,А я вже шукала.“Та в ліс з шляху, як навісна!А дитя осталось,Плаче бідне… А москалямБайдуже, — минули.Воно й добре; та на лихоЛісничі почули.

Біга Катря боса лісом,Біга та голосить;То проклина свого Йвана,То плаче, то просить.Вибігає на возлісся;Кругом подивилась,Та в яр… біжить… серед ставуМовчки опинилась.„Прийми, Боже, мою душу,А ти — моє тіло!“Шубовсть в воду!… По-під лёдомГеть загуркотіло.

Чорнобрива КатеринаНайшла, що шукала.Дунув вітер по-над ставом —І сліду не стало.

То не вітер, то не буйний.Що дуба ламає:

То не лихо, то не тяжке,Що мати вмірає;Не сироти малі діти,Що неньку сховали:Їм зосталась добра слава,Могила зосталась.Засміються злиї людеМалій сиротині;Вильє слёзи на могилу —Серденько спочине.А тому, тому на світі,Що ёму зосталось,Кого батько і не бачив,Мати одцуралась?Що зосталось байстрюкові?Хто з ним заговорить?Ні родини, ні хатини;Шляхи, піски, горе…Панське личко, чорні брови…На-що? Щоб пізнали!Змалювала, не сховала…Бодай полиняли!

V.Ішов кобзарь до КиїваТа сів спочивати.Торбинками обвішанийЁго повожатий.Мале дитя коло ёгоНа сонці куняє,А тим часом старий кобзарь„Исуса“ співає.Хто йде, їде — не минає:

Хто — бублик, хто — гроші;Хто старому, а дівчата —Шажок міхоноші.Задивляться чорноброві —І босе, і голе:„Дала,“ кажуть, „бровенята,Та не дала долі!“

Їде шляхом до КиїваБерлин шестернею,А в берлині господиняЗ паном і сімьєю;Опинився проти старців —Курява лягає.Побіг Ивась, бо з віконцяРукою махає.Дає гроші Ивасеві,Дивується пані.А пан глянув… одвернувся…Пізнав препоганий,Пізнав тиї карі очі,Чорні бровенята…Пізнав батько свого сина,Та не хоче взяти.Пита пані, як зоветься?„Ивась.“ — „Какой милай!“Берлин рушив, а ИвасяКурява покрила…Полічили, що достали,Встали сіромахи,Помолились на схід сонця,Пішли по-над шляхом.