Марина

Неначе цвяшок в серце вбитий,Оцю „Марину“ я ношу.Давно б списать несамовиту,Так що ж? сказали б, що брешу;Що на панів, бачиш, сердитий,То все такеє і пишуПро їх собачиї звичаї.Сказали б просто: дурень лаєЗа те, що сам кріпак,Неодукованний сіряк.Не правда — їй-Богу, не лаю —Мені не жаль, що я не пан.А жаль мені, і жаль великий,На просвіщенних християн.І звір того не зробить дикий,Що ви, бьючи поклони,З братами дієте. Закони — —... писані за вас.То вам байдуже — в добрий часУ Київ їздите що-року,Та сповідаєтесь, нівроку,У схимника.Та й те сказать,Чого я турбуюсь:Ані злого, ні доброгоЯ вже не почую.А як, кажу, хто не чує,То тому й байдуже.Прилітай же з України,Єдиний мій друже.Моя думо пречистая,Вірная дружино!Та розскажи, моя зоре,Про тую Марину:Як вона у пана злогоІ за що страдала;Та нищечком, щоб не чули,Або не дознались;А то скажуть, що по шляхахЧинемо розбої.Та ще дальше заправторять, —Пропадем обоє.. . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . ......... Недавно се було.Через село весілля йшло.А пан з костёлу їхав,Чи управитель, а не пан.За вихилясами придан,За зиком, та за сміхом,Ніхто й не бачив, як проїхавТой управитель, лях ледачий.А він так добре бачив,А надто молодую.За що пак милує ГосподьЛихую тварь такую.Як сей правитель? Другий год,Як він з німецькими плугамиЗабрався голий в цей куток, —А що тих бідних покритокПустив по світу з байстрюками!От-же й нічого! А жонатий,І мав двоє діточок,Як янголяточок.Дивітесь — вийшла погуляти,Мов краля, пані молодая,З двома маленькими дітьми.Із коча пан ній вилізаєІ носила за молодим.А потім діточок вітаєІ жінку, кралю молодую,Аж тричи бідную цілує.І розмовляючи, пішлиСобі в покої. НезабаромІ молодого привели.На завтра в город одвезли,Та й заголили в москалі.От-так по нашому звичаюНе думавши кончають!А молода? Мабуть без париСудилось Господом зноситьКрасу і молодость. Мов чари.Розсипалось та розлилось...І знову в люде довелосьПроситись в найми? Ні, не знову:Вона вже панна покоёва,Уже Марисею зовуть,А не Мариною. НайпачеСердешній плакать не дають;Вона ж сховаєтьса, та й плаче.Дурна! Їй шкода мужика,Та жаль святого сіряка, —А глянь лиш гарно кругом себе:І раю кращого не треба!Чого ти хочеш — забажай.Всёго дадуть, та ще й багато.Не треба, кажеш: дайте хату!Сёго вже лучче й не благай,Бо це... сама здорова знаєш...Дивися, огерем якимСам пан круг тебе похожає, —Уже чи добрим, чи лихим,А будеш панською ріднею,Хиба повісишся... За неюПриходила матиУ пана просити;Звелів не пускати,А як прийде — бити.Що тут їй робити?Пішла ридаючи в село, —Одним-одно дитя було,Та й те пропало...Неначе ворон той, летячи,Про непогоду людям кряче:Так я про слёзи, та печаль,Та про байстрят оттих ледачих,Хоть і нікому їх не жаль,Розсказую, та плачу.Мені їх жаль... Мій Боже милий!Даруй словам святую силу —Людськеє серце пробивать,Людськиї слёзи проливать, —Щоб милость душу осінила,Щоб спала тихая печальНа очі їх, щоб стало жальМоїх дівчаток, щоб навчилисьПутами добрими ходить,Святого Господа любить,І брата миловать.НасилуПрийшла до-дому. Подивилась:Цвіти за образом святим,І на вікні стоять цвіти;На стінах хварбами хрести,Неначе добрая картина,Понамалёвані... Марина,І все Марина, все сама...Тілько Мариночки нема...І ледве-ледве вийшла з хати.Пішла на гору — на проклятіПалати глянуть; та й пішлаАж до палат. Під тином сілаІ ніч цілісіньку сиділаТа плакала. Уже з селаВатажники ватагу гнали,А мати плакала-ридала.Уже і сонечко зійшло,Уже й зашло — смеркати стало,Не йде сердешная в село —Сидить під тином. Проганяли,Уже й собаками цькували —Не йде, та й годі.

А Марина в сукні білій,Неначе білиця,Богу молиться, та плаче,Замкнута в світлиці.Опріч пана, у світлицюНіхто не вступає:Сам і їсти їй приносить,І просить-благає,Щоб на ёго подивилась,Щоб утерла очі.І дивитися не хоче,І їсти не хоче.Мордується лях поганий, —Не зна що й почати.А Марина вьяне, сохнеУ білих палатах.Уже й літо минулося,Зіма вже на дворі;А Марина сидить собі,Уже й не говоритьІ не плаче. От-так їїДоканав, небогу,Той правитель! А все-такиНе вдів нічого,Хоч заріж її, та й годі!Така вже вродилась.Раз у-вечері зімоюМарина дивиласьНа ліс чорний; а з-за лісуЧервоний діжоюМісяць сходив. — „І я колисьБула молодою!...“ —Прошептала, задумалась.Потім заспівала:

„Хата на помості,Наїхали гості.Розплітали коси,Та стрічки знімали.А пан просить сала,А чорт їсти просить.Гуси, гуси біліВ ірій полетіли,А сірі на море.“

Завили пси на дворі,Зареготалися псарі,А пан, червоний аж горить,Іде в світлицю до Марини,Як Кирик пьяний.Ніби в хаті,На холоді сердешна матиПід тином, знай собі, сидить, —Стара неначе одуріла.Мороз лютує, аж скрипить,Луна червона побіліла,І сторож боязно кричить,Щоб злого пана не збудить.Аж глядь — палати зайнялися.Пожар! пожар!... І де взялисяТі люде в Бога! Мов з земліРодилися і тут росли,Неначе хвилі напливали,Та на пожар той дивувались.Та й диво там таки було!Марина гола-на-голоПеред будинком танцювалаУ-парі з матіръю, і — страх! —З ножем окровленним в руках,І приспівувала:„Чи не це ж та кумася,Що підтикалася!...Як була я паніВ новому жупані, —Паничі лицялись,Руку цілували.“ (до матері.)— А ви до мене на весілляЗ того світу прийшли?Мені вже й косу розплели,Та пан приїхав. Гиля! гиля!Чи то не гуси, то пани!Дивися — в ірій полетіли...Агу! гиля! до сатани,До чорта в гості... Чуєш! чуєш!У Київі всі дзвони дзвонять.Чи бачиш — он огонь горить,А пан лежить собі, читаєІ просить пити... А ти знаєш,Що я зарізала ёго?...Дивися — он-де головнеюСтоїть на коміні... Чого,Чого ти дивишся на неї?Це мати, мати! не дивись!А то зъїси. Ось на — давись!(дав дулі і співає).„Полюбила москаля,Та ще й зуби вискаля!Москалі, москаліЗапасок навезли;Паничі —Дукачів;А поповичі з містаНавезли намиста.Бий, дзвоне, бий —Хмару розбий!Нехай хмараНа татари,А сонечко на христьянеБий, дзвоне, бий!“

Мати.

Мариночко! Ходімо спать!

Марина.

Ходімо спать, бо завтра раноДо церкви підемо. Поганий —Дивися — лізе цілувать.Ось тобі на!

Мати.

Ходімо спать! (до людей.)Хрищені люде, поможіте!

Марина.

Беріть мене! беріть, вьяжіте,Ведіть до пана у світлицю!А ти чи підеш подивиться,Якою панною МаринаУ пана взаперті сидитьІ вьяне, сохне, гине-гинеТвоя єдиная дитина,Твоя Мариночка? (співає.)„Ой гиля-гиля, сіриї гуси,Гиля на Дунай!Завьязала головоньку —Тепер сиди, та думай!“І пташкам воля в чистім полі,І пташкам весело літать...А я зовьянула в неволі... (плаче.)Хоча б намисто було взять, —Оце б повісилась... От бачиш,Тепер і шкода!... Хоч топись!Чого ж ти, мамо моя, плачеш?Не плач, голубочко, дивись:Це я — Мариночка твоя.Дивися — чорная зміяПо снігу лізе... Утечу!У ірій знову полечу!Бо я зозулею вже стала...Чи він у гості не приходив?Убили, мабуть, на войні...А знаєш — снилося мені,У-день неначе місяць сходив;А ми гуляєм по-над морем,У-двох собі. Дивлюся — зоріПопадали неначе в воду;Тілько осталася одна,Одна-однісенька на небі.А я, неначе навісна,В Дунаєві шукаю броду;З байстрям розхрістана бреду.Сміються люде надо мною,Зовуть покриткою, дурною;І ти смієшся, а я плачу.Ба ні! не плачу — регочусь...Дивися — як я полечу,Бо я — сова...“Та й замахала,Неначе крилами, рукамиІ пострибала через двірУ поле, виючи, мов звір.Пошкандибала стара матиСвою Марину доганяти.Пани до-одного спеклись.Неначе добрі поросята;Згоріли білиї палати;А люде тихо розійшлись.Марини й матері не стало...Уже весною, як орали,Два трупи на полі найшлиІ на могилі поховали.