Між скалами, неначе злодій

Між скалами, неначе злодій,По-над Дністром іде в-ночіКозак, і дивиться йдучиНа каламутну темну воду,Неначе ворогові в очі,Неначе вимовити хоче:— „Дністре, водо каламутна!Винеси на волю,Або втопи.Коли така доля!“Та й роздігся на калині.У воду кинувся; пливе,Аж хвиля синяя реве,І, ревучи, на той берегКозака виносить.Стрепенувся сіромаха:І голий, і босий,Та на волі; й більш нічогоУ Бога не просить.Пострівай лиш: може, брате,На чужому поліТалану того попросиш,Та тиєі долі...Пішов собі темним яром,Та співає йдучи:„Ой з-під гори, та з-під кручиЙшли мажі рипучи;А за ними йде та чорняваяТа плаче-рида йдучи.“Уже а хочете: хоч лайте,Хоч і не лайте, й не читайте.Про мене... я і не прошу...Для себе, братіки, спишу,Ще раз те оливо потрачу,А може, дасть Бог, і заплачу.То й буде з мене...Нумо знов!Покинув матір і господу,Покинув жінку; жаль та й годі!На Бесарабію пішовОцей козак. Погнало гореДо моря пити. Хоч говорять:Аби оранда в руках була,А хлопа, як того вола,У плуг голодного впряжеш.Троха лишень, чи так?Ще з-малку з матіръю староюХодив з торбами сей козак.От-так і виріс сиротоюУ наймах. Сказано шарпак —То й одружився собі так:Узяв хорошу, та убогу, —Звичайне наймичку. А пан...(І не талан наш і талан,Як кажуть люде, — все од Бога)Нагледів, клятий, — панські очі! —Та й ну гостинці засилать.Так і гостинців брать не хоче,Не хоче й пана закохать.Що тут робить ? За чоловіка,Укоротивши ёму віка...А жінку можно привітать.Трохи не сталося от-так:До нитки звівся мій козак,Усе на панщині проклятій,А був хазяїн.А жіночку свою любив —І, Господи єдиний! —Як те паня, як ту дитину,У намистах водив!Та знемігся неборака —Хоч продавай хату,Та йди в найми. От-так ёгоОттой пан проклятийДопік добре! А жіночка,Мов сёго й не знає,У доброму намистечкуВ садочку гуляє,Як та краля. — „Що тут робить?“Сердега міркує:„Покину їх, та утечу...Хто ж їх нагодує,Хто догляне? Одна — стара,Нездужає встати;А другая — молодая,Дума погуляти.Як-же ёго?... Що діяти?Горе моє, горе!...“Та й пішов, торбину взявши,За синєє мореШукать долі... Думав прийти,Та хоч жінку взяти —Стара мати і тут будеВіку доживатиНа господі...

Так от-так-тоТрапляється в світі!Думав жити-поживати,Та Бога хвалити;А довелось на чужиніТілько слёзи лити,Більш нічого. Нудно ёмуНа чужому полі!Всёго надбав, роботяга,Та не придбав долі,Талану того святого.Світ Божий немилий —Нудно ёму на чужині,І добро остило.Хочеться хоч подивитьсяНа свій край на милий,На високиї могили,На степи широкі,На садочок, на жіночку,Кралю карооку.Та й поплив Дністром на сей бік,Покинувши волю,Бродягою. О, Боже мій!Якеє ти, поле,Своє поле! яке-то тиШироке-широке,Як та воля!...

Прийшов до-дому у-ночі.Стогнала мати на печі;А жінка у коморі спала(Бо пан нездужа). Жінка встала,Неначе пъявка та впиласьІ, мов водою, залиласьДрібними, як горох, слёзами.І се трапляється між нами,Що ніж на серце наставля,А сам цілує. ОжилаМоя сердешна молодиця:І де ті в Господа взялисяУсякі штучниї їства!

Сама ж, неначе нежива,На плечі пада. НапоїлаІ нагодувала,І спать ёго, веселого,В коморі поклала.Лежить собі, неборака,Думає-гадає,Як то будем мандрувати,І тихо дрімає.А жіночка молодаяКинулась до пана,Розсказала: „от-так і так!“Любо та коханоПрийшли, взяли сіромаху,Та й повезли з домуПройдисвіта, волоцюгу,Прямо до приёму.І там доля не кинула.Дослуживсь до чину,Та й вернувся в село своє, —І служить покинув.Уже матір поховалиГромадою люде,І пан умер. А жіночкаМосковкою всюдиХиляється — і по жидахІ по панах... боса.Найшов її, подививсяІ, сивоволосий,Підняв руки каліченіДо святого Бога,Заридав, як та дитина,І — простив небогу.От-тах, люде, научайтесьВорогам прощати,Як сей неук!...Де ж най грішнимДобра сёго взяти?