Тополя

По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкий —На-що зеленіє?Кругом поле, як те мореШироке, синіє.Чумак іде, подивиться,Та й голову схилить;Чабан в ранці з сопілкоюСяде на могилі,Подивиться — серце ниє:Кругом ні билини!Одна, одна, як сиротаНа чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучкуВ степу погибати?Пострівайте, все розскажу.Слухайте ж, дівчата!Полюбила чорнобриваКозака дівчина,Полюбила — не спинила,Пішов, та й загинув.

Як-би знала, що покине, —Була б не любила;Як-би знала, що загине, —Була б не пустила;Як-би знала, не ходила бПізно за водою,Не стояла б до півночиЗ милим під вербою;Як-би знала!…

І то лихо —Попереду знати,Що нам в світі зострінеться…Не знайте, дівчата!Не питайте свою долю!…Само серце знає,Кого люби́ть… Нехай вьяне,Поки закопають!Бо не довго, чорнобриві,Карі оченята,Біле личко червоніє,Не довго, дівчата!До полудня, та й завьяне,Брови полиняють…Кохайтеся ж, любітеся,Як серденько знає.

Защебече соловейкоВ лузі на калині, —Заспіває козаченько,Ходя по долині.Виспівує, поки вийдеЧорнобрива з хати;А він її запитає:„Чи не била мати?“

Стануть собі, обіймуться, —Співа соловейко;Послухають, розійдуться, —Обоє раденькі.Ніхто того не побачить,Ніхто не спитає:„Де ти була, що робила?“Сама собі знає.Любилася, кохалася,А серденько мліло:Воно чуло недоленьку,А сказать не вміло.Не сказало — осталася,День і ніч воркує,Як голубка без голуба,А ніхто не чує.

Не щебече соловейкоВ лузі над водою,Не співає чорнобрива,Стоя під вербою;Не співає, — як сирота,Білим світом нудить.Без милого батько, мати —Як чужиї люде;Без милого сонце світить —Як ворог сміється;Без милого скрізь могила…А серденько бьється!Минув і рік, минув другий —Козака немає;Сохне вона, як квіточка, —Ніхто не питає.„Чого вьянеш, моя доню?“Мати не спитала,За старого, багатогоНищечком єднала.„Іди, доню!“ каже мати:

„Не вік дівувати.Він багатий, одинокий —Будеш панувати.“— „Не хочу я панувати,Не піду я, мамо!Рушниками, що придбала,Спусти мене в яму.Нехай попи заспівають,А дружки заплачуть:Легше мені в труні лежать,Аніж ёго бачить.“

Не слухала стара мати,Робила, що знала;Все бачила чорнобрива,Сохла і мовчала.Пішла в-ночі до ворожкиЩоб поворожити:Чи довго їй на сім світіБез милого жити?„Бабусенько, голубонько,Серце моє, ненько!Скажи мені щиру правду,Де милий серденько?Чи жив, здоров, чи він любить,Чи забув-покинув?Скажи ж мені, де мій милий?Край світа полину!Бабусенько, голубонько,Скажи, коли знаєш!Бо видає мене матиЗа старого заміж.Любить ёго, моя сиза, —Серце не навчити.Пішла б же я утопилась —Жаль душу згубити.

Коли не жив чорнобривий,Зроби, моя пташко,Щоб до-дому не вернулась…Тяжко мені, тяжко!Там старий жде з старостами…Скажи ж мою долю.“— „Добре, доню; спочинь трошки…Чини ж мою волю.Сама колись дівувала,Теє лихо знаю;Минулося — навчилася;Людям помагаю.Твою долю, моя доню,Позаторік знала,Позаторік і зіллячкаДля того придбала.“

Пішла стара, мов каламарьДостала з полиці.„Ось на тобі сёго дива!Піди до криниці;Поки півні не співали,Умийся водою,Випий трошки сёго зілля —Все лихо загоїть.Випьєш, — біжи, яко мога;Що-б там не кричало,Не оглянься, поки станешАж там, де прощалась.Одпочинеш; а як станеМісяць серед неба,Випий ще раз; не приїде —В-третє випить треба.За перший раз, як за той рік,Будеш ти такою;А за другий — серед степуТупне кінь ногою.Коли живий козаченько,

То зараз прибуде.А за третій… моя доню,Не питай що буде.Та ще, чуєш, не хрестися,Бо все піде в воду.Тепер же йди, подивисяНа торішню вроду.“

Взяла зілля, поклонилась:„Спасибі, бабусю!“Вийшла з хати: „Чи йти, чи ні?Ні, вже не вернуся!“Пішла, вмилась, напилася,Мов не своя стала,В-друге, в-третє, та, мов сонна,В степу заспівала:

„Плавай, плавай, лебедонько,По синёму морю,Рости, рости, тополенько,Все вгору, та вгору!Рости тонка та високаДо самої хмари,Спитай Бога, чи діжду я,Чи не діжду пари?Рости, рости, подивисяЗа синєє море:По тім боці — моя доля,По сім боці — горе.Там десь милий чорнобривийПо полю гуляє,А я плачу, літа трачу,Ёго виглядаю.Скажи ёму, моє серце,Що сміються люде;Скажи ёму, що загину,Коли не прибуде.

Сама хоче мене матиВ землю заховати…А хто ж її головонькуБуде доглядати?Хто догляне, розпитає,На старість поможе?Мамо моя, доле моя!Боже милий, Боже!Подивися, тополенько,Як нема — заплачешДо схід сонця ранісінько,Щоб ніхто не бачив.Рости ж, серце тополенько,Все вгору та вгору;Плавай, плавай, лебедонько,По синёму морю!“

Таку пісню чорнобриваВ степу заспівала.Зілля дива наробило —Тополею стала.Не вернулася до-дому,Не діждала пари;Тонка-тонка та висока —До самої хмари.

По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.