Черниця Марьяна

У неділю на вигоніДівчата гуляли,Жартували з парубками,Де-які — співалиПро досвітки, вечорниці,Та як била мати,Щоб з козаком не стояла…Звичайно — дівчата,То про своє все й співають,Яка про що знає.Ах ось, з хлопцем старий сліпецьВ село шкандибає;В руках чоботи; на плечахЛатана торбинаУ старого. А дитина,Сердешна дитина,Обідрана, ледве-ледвеНесе ноженята…Безталанний син Катрусі!„Дивіться, дівчата,Кобзарь іде, кобзарь іде!“Та всі, яко мога,Хлопців кинули, — побіглиЗострічать сліпого.„Діду-серце, голубчику!Заграй нам що-небудь:Я шага дам; я — черешень;Я напою медом;А тим часом одпочинеш,

А ми потанцюєм.Заграй же нам яку-небудь!“— „Чую, любі, чую!Спасибі вам, мої квіти,За слово ласкаве.Заграв би вам, та бачите —Справи нема, справи.Учора був на базарі —Кобза зопсувалась,Розвалилася…“„А струни?“— „Тілько три осталось.“„Та хоч на трёх яку-небудь!“— „На трёх? Ох, дівчата!І на одній колись-то грав,Та ба, вже не грати!Постривайте ж, мої любі,Трошки одпочину…Сядьмо, хлопче!“Посідали.Розвязав торбину;Вийняв кобзу; разів зо-дваУдарив по рваних…„Що б вам заграть?… Постривайте…Черницю Марьяну…Чи чували, чи не чули?…Слухайте ж, дівчата,Та кайтеся…

Давно колисьБула собі мати;Був і батько, та не стало.Осталась вдовою,Та й не молодою, —Із волами, із возами,З малою дочкою.

Росла дочка Марьяна,А виросла, як панна, —Чорнобрива, уродлива,Хоч за пана гетьмана.Стала мати гадатиТа зятя єднати,А Марьяна не до панаВиходила стояти, —Не до пана товстого,Усатого, старого,До Петруся, в гаю, в лузі,Що-вечора святого.Розмовляла, жартувала,Обнімала, мліла,В раю жила… а инодіПлакала, німіла.„Чого плачеш, моя пташко?“Петро запитає.Вона гляне, усміхнеться:„І сама не знаю!“.— „Може, думаєш, покину?Ні, моя рибчино!Буду ходить, буду любить,Поки не загину.Хиба було коли в світі,Щоб ті, що кохались,Розійшлися, не взялися, —Живими остались?“— „Ти жартуєш, мій голубе!

Ти чув, що співають…То кобзарі вигадують;Бо сліпі, не знають,Бо не бачять, що є брови,Чорні й карі очі,І високий стан козачий,І гнучкий дівочий,Що є коси, чорні коси,Козацька чуприна,Що на мову на ПетровуВ глухій домовиніУсміхнуся… скажу ёму:„Орле сизокрилий!„Люблю тебе й на тім світі,„Як на сім любила.“От-так, серце, обнімімось,От-так поцілую!Нехай вкупі заховають…Умру — не почую…Не почую…“Обнялися,Обнялись, зомліли.От-так вони любилися,От-так і хотіли,Щоб на той світ переступить;Та не по їх стало…Що-вечора сходилися,І мати не знала,Де Марьяна до півночі,З ким вона гуляла.„Воно мале, ще дитина,Нічого не знає.“Угадала стара мати,Та не все вгадала:Знать, забула, що минуло, —Чи не дівувала.