Відьма

(Поема.).

Молюся, знову уповаю,І знову слёзи виливаю,І думу тяжкую моюНімим стінам передаю.Озовітеся ж, заплачте,Німиї, зо мноюНад неправдою людською,Над долею злою.Озовітесь! А за вамиМоже озоветьсяБезталання невсипуще.І нам усміхнеться;Поєднає з недолеюІ з людьми, і скажеСпасибі нам; помолиться,Й тихо спати ляже,І примиренному приснятьсяІ люде добрі, і любов,І все добро, і встане в-ранціВеселий, і забуде зновСвою недолю; і в неволіПознає рай, познає волюІ всетворящую любов.Така моя рада, незнаємий брате!Смирись перед Богом, людей не займай,Шукай собі брата у полі і в хатіІ дбай домовину, а слави не дбай;Бо вона не спинить віку молодогоНе верне з-за літа нашої весни.От-так-то мій друже! молись, брате, БогуІ мене в молитвах твоїх помьяни.Коло осіннёго Миколи,Обідрані, трохи не голі,Бендерським шляхом у-ночіІшли цигане; а йдучи —Звичайне вольниї — співали.Ішли, ішли, а потім сталиШатро край шляху розпьяли,Огонь чи-малий розвелиІ кругом ёго посідали:Хто з шашликом, а хто і так...За те він вольний, як козакКолись то був. Сидять, куняють,А за шатром в степу співаєНеначе пьяна з приданокДо-дому йдучи молодиця:„Ой у новій хатіПолягали спати:Молодій приснилось,Що мати сказилась,Свекор оженився,Батько утопився...І!... гу!...“Цигане слухають, сміються:„І де ті люде тут візьмуться?Оце мабуть із-аа Дніпра,Бо тут все степ... Мара! мара!“Цигане крикнули, схопились,А перед ними опинялосьТе, що співало. Жаль і страх!В свитині латаній дрожалаЯкась людина. На ногахІ на ружах повиступалаОд стужи кров, аж струпом стала,І довгі коси в репъяхахО поли бились в ковтунах.Постояла, а потім сілаКоло огню і руки грілаНа самім полумъї. „Ну так!Оженився неборак!“Сама собі вона шепталаІ тяжко-страшно усміхалась.Що ж се таке? Се не мара.Моя се мати і сестра,Моя се відьма, щоб ви знали.

Цигане.

А відкіля ти, молодице?

Відьма.

Хто, я? (співає.)„Як була я молодиця,Цілували мене в лице,А як стала стара баба,Цілували б, була б рада.“

Циган.

Співуча, нічого сказать!Як-би собі таку достать,Та ще й з медведем...

Відьма.

Я співаю,Чи то сижу, чи то гуляю...Все співаю, все співаю,Уже забула й говорить,А перше добре говорила.

Циган.

Де ж ти була, що заблудила?

Відьма.

Хто, я?... чи ти? (шепоче.)Цить лишень... цить!Он бач, зо мною пан лежить!Огонь погас, а місяць сходить,В яру пасеться вовкулак... (Усміхнувшись)Я в приданках була, впиласяІ, молода, не продалася...А все то прокляті паниЗ дівчатами такеє діють...Ще треба другу одружить.Піду, без мене не зъуміютьІ в домовину положить.

Циган.

Не йди, небого! Будь ти з нами,У нас, їй-Богу, добре жить!

Відьма.

А діти єсть у вас?

Циган. Немає.

Відьма.

Кого ж годуєте-єсте,Кого ви спати кладете,Кого колишете в-ночі,Лягаючи і встаючиЗа кого молитесь? Ох діти!І все діти, і все діти!Не знаю, де од їх подітись...Де не піду — й вони зо мною!Вони зъїдять мене колись...

Цигане.

Не плачу небого, не журись,У нас дітей нема й заводу.

Відьма.

Хоч з гори та в воду.І відьма тяжко заридала.Цигане мовчки дивувались,Поки поснули, де хто впав.Вона ж не спала, не журилась,Сиділа, ноги устромилаВ гарячий попіл. ВиступавЩербатий місяць з-за могилиІ на шатро мов позірав,Аж поки хмари заступили.Чом не спиться багатому,Сивому, гладкому?Чом не спиться убогому,Сироті старому?Один дума, як-би-ёгоДостроїть палати;Другий дума, як-би-ёгоНа подзвін придбати.Один старий одпочинеВ пишнів домовині,Другий старий — і так-собіДе-небудь під тином.І обидва спочиваютьІ гадки не мають!Убогого не згадують,А того ще й лають.Не спиться старому ні в полі, ні в хаті,А треба як-небудь віку доживати.Коло огню старий циганЗ люлькою куняє...Позірає на приблудуЙ на подзвін недбає.

Циган.

Чому не ляхеш, не спочинеш?Зірниця сходить, подивись!

Відьма.

Дивилась я; вже ти дивись!

Циган.

Ми рано рушимо, покинем,Як не проспишся.

Відьма.

Не просплюся,Я вже ніколи не просплюсь!От-так де небудь і загинуУ буръяні... (співає тихо.)„Гаю, гаю, темний гаю,Тихенький Дунаю!Ой у гаї погуляю,В Дунаї скупаюсь,В зеленому баговінніТрохи одпочину...Та може ще, хоч каліку,Приведу дитину.“Дарма! аби собі ходило,Та вміло матір проклинать!А он, чи бачиш: на могиліОчима лупа кошеня?Іди до мене! Кицю! Кицю!...Не йде прокляте бісеня!А то дала б тобі напитьсяЗ моєї чистої криниці... (приспівує.)„Стоїть кутя на покуті,А в запічку діти;Наплодила-наводила,Та нема де діти.Чи то потопити?Чи то подушити?Чи жидові на кров продать,А гроші пропити?“Що, добре наші завдають?Сідай лиш близшенько, от-тут.Отто-то й то! А ти не знаєш,Що я в Волощині була?Я розскажу, як нагадаю...Близнят в Бендерах привела,У білих Яссах колихала,У Дунаєві купала,В Туреччині сповила,Та до дому однесла,Аж у Київ. Та вже домаБез кадила, без кропила,За три шаги охрестила;А три шаги пропила;Упилася! упилась!І досі пьяна!...І вже ніколи не просплюся,Бо я вже Бога не боюсяІ не соромлюся людей.Коли б мені оттих дітейНайти де-небудь! Ти не знаєш,Чи б в Туреччині война?

Циган.

Була колись, тепер нема —Умер найстарший старшина.

Відьма.

А я думала, що й досі,Аж уже немає.Слухай, лишень, скажу тобі,Кого я шукаю.Я шукаю НаталочкуТа сина Ивана...Дочку свою Наталоньку,Та шукаю пана,Того Ирода, що знаєш?...Стрівай, нагадала...Як була я молодою,І гадки не мала,По садочку похожала,Квітчалась, пишалась,А він мене і набачив,Ирод!... І не снилось,Що я була кріпачкою,А то б утопилась...Було б легше. От набачив,Та й бере в покоїІ стриже, неначе хлопця,І в поход з собоюБере мене. У БендериПрийшли ми; стоялиЗ москалями на кватерах,А москалі за ДунаємТурка воювали.Тут дав Бог мені близнята,Як-раз проти Спаса.А він мене і покинув,Не вступив і в хату,На дітей своїх не глянув,Люципер проклятий!Пішов собі з москалями,А я з байстрюкамиПовертала в УкраїнуСтепами, тернами,Острижена; та й байдуже!У селах питалаШлях у Київ. І що з менеЛюде насміялись!...Трохи була не втопилась,Та жаль було кинутьБлизняточок. То сяк, то такНа свою КраїнуПридибала. Одпочила,Вечора діждалась,Та й у село. Хотілось, бач,Щоб люде не знали.От я крадусь по-під-тиннюДо своєї хати.В хаті темно. Нема дома,Або вже ліг спатиМій батечко одинокий.Я ледве ступаю...Вхожу в хату, аж щось стогне,Ніби умірає:То мій батько. І нікомуНі перехрестити,Ні рук скласти. О, прокляті,Лукавиї діти!Що ви дієте на світі!...Я перелякалась...Хата пусткою смерділа.От я заховалаБлизнят своїх у коморі...Вбігаю у хату, —А він уже ледве дише...Я до ёго: „тату!Мій таточку! Це я прийшла!“За руки хватаю...— Це я, кажу. А він меніШепче: „я прощаю,Я прощаю!“ Тілько й чула...Здається, я впалаІ заснула... Як-би булаДо віку проспала!...О-півночі прокинулась —Як у ямі в хаті,А за руку батько давить...„Тату, кричу, тату!“А він уже так, як крига.Насилу я рукуВипручала. Що, цигане,Як-би таку сукуТобі дочку, що зробив би?

Циган.

Їй-Богу, не знаю.

Відьма.

Та мовчи вже, бо забуду:Потім не згадаю.Дітей, бачться, годувала,Та в засік ховала,Та очіпок — се вже в-ранці —Клоччям вимощала,Щоб незнать було, що стрига;Прибралась, ходила,Поки люде домовинуНа-дворі робили.Доробили, положили,Понесли, сховали...І одна я, як билинаНа полі, осталасьНа сім світі... Були діти —І тих не осталось.„Через яр ходила,Та воду носила,Коровай сама бгала —Дочку оддавала,Сина оженила...І... гу!...“

Циган.

Не скигли, бо ти всіх побудиш.

Відьма.

Хиба я скиглю, навісний!

Циган.

Та добре, добре! Що дальш буде,Розсказуй дальше.

Відьма.

Навариш завтра мамалиги?...Я кукурузи принесу.Нагадала, нагадала!З дочкою ліг спати,Завдав сина у лакеї...Громадою з хатиВиганяли. Нагадала...Я собак дражнилаПо-під вікнами з старцями,І байстрят носилаЗа плечима, щоб привчались...Аж і сам приїхав...Я до ёго кинулася,Забудучи лихо.Привітав мене, люципер,Благословив діток,Та й забрав їх у покої.Ростуть, мої квіти,Та й виросли. Сина ЙванаОддав якійсь паніУ лакеї, а Наталю...Чи твої циганеВсі поснули?

Циган.

Всі поснули.

Відьма.

Бо щоб не почулиМого слова. Страшно буде...І ти, старий друже,Злякаєшся, як вимовлю...Чи тобі байдуже?Наталочку... дитя своє...Занапастив! А до тогоПосилає в КиївМене, бачиш, молитися.Я, дурна, й ходила,І молилась... Ні, циганеЯ марне молилась!...Чи в вас єсть Бог який-небудь?В нас Ёго немаєПани вкрали, та в шкатуліУ себе ховають.Вертаюся із Київа.Замкнуті покої...Він узяв її з собою,Та й поїхав з нею,З Наталею!... Чи чуєш ти?І остриг, проклятий,Дитя своє. ПолетілаЯ ёго шукатиВ Волощину. Та й шукаю,Совою літаюНад байраками, та діток,Діточок шукаю,Наталоньку! Ні, ні, ні, ні!Я шукаю пана!...Розірву!... Возьміть до себеІ мене, цигане,Я медведя водитиму,А як найду ката,То й спущу ёго на ёго!От-тоді, проклятий!...Ні не спущу. Сама ёгоЗагризу!... Чи чуєш?Одружимось, моє серце,Я й досі дівую;Я сина вже оженила,А дочка й так буде:Лазитиме по-під-тинню,Поки найдуть людеНеживою. Чи ти бачив?Там такий хорошийМій син Иван!... Ух, холодно!Позич мені грошей!Намиста доброго куплю,Та й тебе повішу,А сама піду до-дому...Дивись, миша, миша...Несе у Київ мишенят!Не донесеш, утопиш десь,Або пан одніме!Чи я найду моїх діток,Чи так і загину?Та й замовкла, мов заснула.Цигане вставали.Розібрали шатро своє,В дорогу рушали, —Та й рушили. Пішли степом;А вона, небогаБезталанна, встала мовчки,І ніби-то БогуНишком собі помолилась,Та й пошкандибалаЗ циганами. І тихо,Тихенько співала:„Кажуть люде, що суд буде,А суду не буде,Бо вже мене осудилиНа сім світі люде.“Із-за Дністра пішли циганеІ на Волинь і на Украйну;За селом село минали,В городи ходили,І марою за собоюПриблуду водили.І співала й танцювала,Не пила й не їла,Неначе смерть з циганамиПо селах ходила.Потім разом схаменулась,Стала їсти й пити,І ховатись за шатрами,І Богу молитись.Щось таке їй поробилаСтара Маріула,Якимсь зіллям напувала, —То воно й минулось.Потім її стала вчитиІ лікарувати:Які трави, що од чогоІ де їх шукати;Як сушити, як варити, —Всёму, всёму вчилаМаріула. А та вчилась,Та Богу молилась.Минуло літо, уже й другеІ трете настало,Уже прийшли в Україну...Жаль їй чогось стало.Поклонилась МаріуліЗа науку в ноги,Попрощалась з циганами,Помолилась Богу,Та й пішла собі, небога,В свою Україну,Рада, рада, та весела,Мов мала дитина.Які села прохожала,Болящих питалаІ травами напувалаІ всім помагала.В осені прийшла до-дому,Пустку затопила,Вимазала, упоралась,Легенько спочила,Мов у раї. Все забула:Злее і не злее.Всіх простила, всіх любилаІ мов над землеюСвятим ангелом витала:Так їй легко стало!Мов в палатах, в своїй хатіЖити вона стала.І сусіде не цурались —Все село любило,Бо вона все по болящихДень і ніч ходила.І всім людям помагала,І плати не брала,А як брала, то калікамЗараз оддавала.Або свічечку в неділюСпасові поставитьЗа всіх грішних, а у себеЙ шага не оставить.„На-що мені? (було каже)Чи то в мене діти?!...“Та й заплаче. От-так вонаСама собі в світі,Вік недовгий доживала...Дівчата бувалоІ днювали, й ночували,Й хату прибірали,І мазали, і квітчали,І їсти варили...І ворожить не просили, —Так собі любили!...В хатиночці чисто, тихо,Ясно, мов у раї,І знай двері поскрипують, —Ніхто не минає.Той добри-день, прийде, скаже,Той зілля попросить;Той калачик, паляничку,Всёго понаносять...Аби було з ким пожити,Добром поділитись.От-тас вона жила домаІ вкрита, і сита;І любили й поважали,І всёго давали...А все таки покриткоюІ відьмою звали! —З подагрою і подушками,З трёма чи й більше лікарями,Із-за Німецької земліВесною пана привезлиСамого тілько: де ж ті діти?Дочку на хорта проміняв,А сина в карти проіграв!(І так трапляється на світі!А що ж ми маємо робить?)Отто-ж взяли ёго лічить.Лічили, аж у трёх лічили,Уже чого з ним не робили?Та ба... не буде вже грішить,А ще-б хотілося... Простила!Святого зізля наварилаІ милосердная з селаЛічити ворога пішлаІ лікарів оттих просила,Щоб пана зіллям напоїть:Хрестилася, що буде жить!Та лікарі не допустили,Прогнали, трохи ще й не били.Взяла горщечок, та й пішла;Ідучи діточок згадала...Заплакала... і жаль їй стало.Що панові не помогла!Весна зіму проганяв,І зелений по земліВесна килим розстилає;Із ірію журавліЛетять високо ключами,І степами, та шляхамиЧумажи на Дін пішли.І на землі, і на небіРай. І я не знаю,Якого ще люде раюУ Бога благають?А тим-часом непрощенийГрішний умірає. —Уже ёго лукавогоСакраментували,Клали долі, на соломіІ стелю знімали —Не вмірає... і лікаріНічого не вдіють!...Якось трохи полегшало —„Покличте Лукію!...“Шепнув, та аж затрусився...Привели в палатиМою відьму... і лікаріВже стали благати,Щоб помогла... прийшла вонаІ у ногах сталаІ нищечком за грішного„Отче-наш“ читала.Пан неначе прокинувся,Глянув кругом себе,І на неї... та й закричав:„Не треба, не треба!...“Іди собі!... або стрівай...Чи ти не забула?Прости мене! прости мене!...“І слёза блиснулаВ-перше зроду... — „я прощаю...Я давно простила...“І свічечку дала в рукиІ перехрестила.Заснув ворог перед нею,Як тая дитина,А її за свою душуМолитись покинув.Сорокоусти наймалаУ Київ ходилаТа за пана покойногоГоспода молила.І в-осені вернуласяВ село зімувати.Ніби матір привіталиЛаскаві дівчата.І знов стали на досвіткиДо неї ходити;І знов стали, як матеріЛукії годити;А вона їх научала,Як на світі жити;Розсказує, як і вонаКолись дівувала,І як пана полюбила,Покриткою стала,І як стригою ходила,Близнят породила,Як блукала з циганами,І як її вчилаЛікарувать Маріула;І все, що робилось, —Усе було розсказує,Аж плачуть дівчатаТа хрестяться... жахаються,Ніби пан у хаті...А вона їм розсказує,Нросить-закдинає —Щоб з панами не кохались,Бо Бог покарає,Що „підете ви по світуТак, як я ходила,Батька, матір погубите,Як я погубила...Дітей своїх на сміх людямПустите по світуТак, як я... як я... пустила...Діти мої! Діти!...“От-так вона научала.Дівчата хрестились,Та плакали, а у-ночіПани все їм снилисьІ з рогами, і з хвостами,Обрізують коси,Та кусають, та сміються,Та простоволосихНа собак, то-що міняють,У дёгті купають,І виводять на улицюІ людей скликаютьДивитися... Оттаке-тоДівчаточкам снилось;А все таки на досвіткиДо неї ходили.Прийшла весна зеленая;Стара моя встала,Пішла в поле шукать зілляТа там і осталась...І обідать і вечерятьВарили дівчата.Та не знали, де діласяЇх нерідна мати.Пастухи в селі сказали,Що коло могилиУ калюжі стару відьмуЧорти задавили.Найшли її, громадою,Без попа сховали,І в могилу осиковийКілок забивали.А дівчата уквітчалиМогилу квітками,І осику поливалиДрібними слёзами.І виросла на могиліОсика заклята.От-там відьма похована:Хреститесь, дівчата!Хреститеся і не кваптесьНа панів лукавих,Бо згинете осміяні,Наробите слави.1858 р. Марта 6.

——————