Мені тринадцятий минав

Мені тринадцятий минав.Я пас ягнята за селом.Чи то так сонечко сияло,Чи так мені чого було, —Мені так любо-любо стало,Неначе в Бога...Уже прокликали до паю,А я собі у бурьяніМолюся Богу; і не знаю,Чого маленькому меніТоді так приязно молилось,Чого так весело було?Господнє небо і село,Ягня, здається, веселилось,І сонце гріло — не пекло.Та не довго сонце гріло,Недовго молилось:Запекло, почервонілоІ рай запалило.Мов прокинувся, дивлюся:Село почорніло,Боже небо голубеєІ те помарніло.Поглянув я на ягнята —Не мої ягнята;Обернувся я на хати —Нема в мене хати.Не дав мені Бог нічого!І хлинули слёзи,Тяжкі слёзи; а дівчина,При самій дорозі,Не далеко коло мене,Плоскінь вибірала.Та й почула, що я плачу;Прийшла, привітала,Утирала мої слёзиІ поцілувала.Неначе сонце засияло,Неначе все на світі сталоМоє — лани, гаї, сади...І ми, жартуючи, погналиЧужі ягнята до води.Бридня! а й досі, як згадаю,То серце плаче та болить:Чому Господь не дав дожитьМалого віку у тім раю!Умер би орючи на ниві,Нічого б на світі не знав,Не був би в світі юродивим,Людей і Бога б не прокляв!