Полуботко

Віє вітер, віє буйний,Бурьян похилився,По-над бистрим над ДунаємКозак зажурився;Не сзиває не гукає,На своїх козаків,Що розсипались по полю,В лісі між байраків.Він не слухає зозулі,Що ёму кувала,Віщувала ту дорогу,Що душа бажала...За залізними хромамиСлаву вспоминає...Місяць глянув із-за хмари,І козак питає:— „Місяць ясний! Ми колись-тоВесело гуляли, —Ти по небу, я по полю,І усі нас знали!Ти тепер один на волі,А я — нещасливийГину, бачиш, у безславъї...Україна гине!„Україно, Україно!Де ти військо діла?Де тих шабель сорок тисяч?Разом все згубила!Козаки лежать в могилі,І хрести рядами,А над ними червоніютьРемінці з хустками...І козацькиї їх кісткиПокинула сила.... . . . . . . .Гине Україна.„Показав би я дорогуЇм на Україну,І послав би в чистім поліМнякую перину!Показав би, що з БогданомБули договориНе для того, щоб в болотіСтроїть їм хороми...Уміраю, бо не знаюНа-що мені жити!Ой чи буде УкраїнаСвоїх врагів бити?Чи засяють наші шапкиНа Вкраїнськім полі?Чи гулятимуть козацькіШаблі на просторі?Не заснула би ніколиКозацькая слава,Як-би з шаблями при ЙваніВся Украйна встала!“