Сон (У всякого своя доля)

У всякого своя доляІ свій шлях широкий,Той мурує, той руйнує,Той неситим окомЗа край світа зазірає,Чи нема країни,Щоб загарбать і з собоюВзять у домовину;Той тузами обіраєСвата в ёго хаті,А той нишком у куточкуГострить ніж на брата;А той тихий та тверезий,Богобоязливий,Як кішечка підкрадеться,Вижде нещасливийУ тебе час, та й запуститьПазурі в печінки;І не благай: не вимолятьНі діти, ні жінка;А той, щедрий та розкішний,Все храми мурує,Та отечество так любить,Так за ним бідкує,Та так з ёго сердешногоКров, як воду, точить!...А братія мовчить собі,Витріщивши очі,

Щоб пельку залитиНеситому… То каторжні,А за що? Те знаєВседержитель, а може щеЙ він не добачає!Он-де злодій штемпованийКайдани волочить;От розбійник катованийЗубами скрегоче,Недобитка товаришаЗарізати хоче;А між ними запеклими,В кайдани убраний,Царь всесвітний, царь волі, царьШтемпом увінчаний,В муці, в каторзі — не просить,Не плаче, не стогне…Раз добром налите серцеВ-вік не прохолоне.

А де ж твої думи, рожевиї квіти,Доглядані, смілі, викохані діти?Кому ж ти їх, друже, кому передав?Чи може на віки в серці заховав?Ой не ховай, брате! розсип їх, розкидай:Зійдуть і ростимуть і вийдуть з їх люде.

Чи ще митарство, чи вже буде?Буде, буде, бо холодно;Мороз розум будить.І знов лечу, земля чорніє,Дрімає розум, серце мліє.Дивлюся: хати над шляхами;То город із стома церквами;А в городі, мов журавлі,Замуштрували москалі.