Хатина

Не молилася за мене,Поклони не клалаМоя мати; а так-собіМене повивала,Співаючи: „Нехай ростеТа здорове буде!“І виріс я, хвалить Бога,Та не вийшов в люде.Лучче б було не родити,Або утопити,Як мав би я у недоліГоспода гнівити.А я так мало-небагатоБлагав у Бога, — тілько хату,Одну хатиночку в гаю,Та дві тополі коло неї,Та безталанную мою...Мою Оксаночку, щоб з неюУ-двох дивитися з гориНа Дніпр широкий, на яриТа на лани зодотополі,Та на високиї могили, —Дивитись, думати, гадать:Коли-то їх понасипали?Кого там люде поховали?І в-двох тихенько заспіватьТу думу сумную, днедавну,Про лицаря того гетьмана,Що на огні Ляхи спекли.А потім би з гори зійшли,По-над Дніпром у темнім гаїГуляли б, поки не смеркає,Поки мир Божий не засне;Поки з вечернёю зорёюНе зійде місяць над горою.Туман на лан не прожене, —Ми б подивились, помолились,І розмовляючи пішли бВечеряти в свою хатину.. . . . . . . . . .Даєш ти, Господи єдиний,Сади панам у твоїм раю,Даєш високиї палати;Пани ж неситиї пузатіНа рай твій, Господи, плюють,Запершися собі в палатах,І нам дивитись не даютьЗ убогої малої хати.Я тілько хаточку в тім раїБлагав і досі ще благаю,Щоб хоч умерти на ДніпріХоч на малесенькій горі.1850. Над Каспієм.