Як Москва нищила Україну

Зажурилась Україна, що нїяк прожити, —Витоптала орда кіньми маленькії дїти.Ой! маленьких витоптала, великих забрала,Руки назад повязала, під хана погнала.

За річкою огнї горять,Там Татари полон дїлять.Село наше запалилиІ багацтво розграбили,Стару неньку зарубали,А миленьку в полон взяли.А в долинї бубни гудуть,Бо на заріз людей ведуть:Коло шиї оркан вєть ся,А по ногах ланцюг бєть ся.А я бідний з дїточкамиПіду лїсом стежечками.

Восточний царь Українї не діймає віри,Посилає Голїцина, щоб не було зміни:„Ой, іди-ж ти, Голїцину, лядською межою,„А я піду із Москвою слїдом за тобою.„Станови ся, Голїцину, все на крутих горах,„А я стану із Москвою по вельможних дворах.

Москалики, соколики!Поїли ви наші волики…А коли вернете здорові,Поїсте й останнї корови!

Стоїть явір над водою, в воду похилив ся,Сидить козак у неволї, гірко зажурив ся.Не хили ся, явороньку, ти ще зелененький,Не жури ся, козаченьку, ти ще молоденький!Не рад явір хилити ся, вода корінь миє,Не рад козак журити ся, так серденько ниє:— Ой, рад би я не журитись, самі сльози ллють ся,— Во на мене молодого кайдани кують ся…— Ходжу-нуджу, ходжу-нуджу, як те сонце в лузї,— Чи я встану, чи лягаю, то серце все в тузї.“Летить орел понад море та й, летючи, крикнув:— „Ой, як тяжко в Московщинї, що я не привикнув!— Ой, є в мене на Вкраїнї рідненькая мати,— Вона-ж мене пожалує, як свого дитяти.— Ой, є в мене на Вкраїнї ріднесенький батько,— То він мене приголубить, як своє дитятко.Ой, поїхав в Московщину козак молоденький,Горіхове сїделечко, ще й кінь вороненький.Ой, поїхав в Московщину та там і загинув,Свою рідну Україну навіки покинув.Казав собі насипати високу могилу,Казав собі посадити в головах калину:— Будуть пташки прилїтати калиноньку їсти,— Будуть менї приносити від родоньку вісти.В недїленьку рано вранцї всї дзвони дзвонили,То нашого козаченька клали у могилу.Тешуть явір, тешуть явір, яворину тешуть;Молодому козакови чорні кудри чешуть.Тешуть явір, тешуть явір, тешуть яворинуМолодому козакови та й на домовину.Тешуть явір, тешуть явір та й вже обтесали,Молодого козаченька на лавцї поклали.Отаману коня дано, а соцькому зброю,Щоб позволив поховати, козака з стрільбою.Несуть його, коня ведуть, кінь головку клонить,А дївчина за козаком білі ручки ломить.Ломить вона, ломить з мизинного пальця:„Нема, нема та й не буде козака-коханця!„Хилїте ся, густі лози, звідки вітер віє,„Дивіте ся, гарні очі, звідки милий їде“.Хилили ся густі лози та й вже перестали,Дивили ся гарні очі та й плакати стали.Умер козак, умер козак та й тихая мова;Лишив ся лиш кінь вороний, золотая зброя.

Сидить пугач на могилїТа все „пугу“, „пугу“.— Збирайте ся, чумаченьки,— Зимовать до Лугу!Котрі умні та розумніТа поспішали сяТа до Лугу прибували,Тоті в Лузї зимували.А котрії нерозумні,Котрим воли отощали,Тоті в кримськім степуМарно пропадали.Лежить чумак між возами,На важницю схилив ся,Рученькою лиш правоюЗа серце вхопив ся.

— Колиб я знав, що прийдеть ся— Тут менї вмирати,— Свому роду вклонив би ся;— На той битий шляшок вийшов,— Слїзми би облив ся!„Ой, ви чумаченьки, славні бурлаченьки,„Ой, ви хлопцї вгожі,„Робіть тому чумакови„Домовину з рогожі!“

В суботоньку проти недїленькиЦїлу ніч не спали,Через той Лиман-річенькуПереправу мали.Переправляли вози з волами,Ще й казенні гармати…Ішли чумаки, славні бурлаки,На них жупани синї.А як пристали та до армії,Нїчого не зосталось на спинї.Лежить чумак межи возами,Та все думає й гадає…Дере поли, дере рукавиТа все плечі латає.

Похилились густі трави, де чумаки воли гнали;Пожурились чумаченьки, як жури набрали.Ой, в педїлю пораненьку усї дзвони дзвонять,Ой, там наші чумаченьки вози й воли гонять.Чи тим та Молдава славна, що жовтії піски?В Молдаву гнали шість пар волів, з Молдави йшли пішки!Чи тим та Молдава славна, що крутії гори?В Молдаву пішли в жупанах, а з Молдави голі! і т. д.

Ой, поїхав чумаченько, поїхав за Десну,Обіцяв ся вернути ся та на другу весну.Ждала, ждала чорноброва, та й плакати стала:Ой, якби я сива зазуля, щоб я сизі крила мала,То-б я ту превражу Москву кругом облїтала,То-б я свого миленького могилу пізнала.Прилетїла-б я до гробу та й сказала-б „куку“:„Подай, подай, мій миленький, хоч правую руку!— Ой, рад би я, моя мила, обидві подати,— Насипано сирой землї, не можу підняти.

Ой, у городї, ой, у КістрінїБють ся Прусаки три днї три годинї.Та на четверту стало повертати,Козацького трупу конем не зїзджати!В городї Кістрінї річки крівавії,Козацькії, витязькії,В половинї із пруськими.В городї Кістрінї мости викладаніТолубцями козацькими,В половинї з московськими.Ой, десь узяв ся сизокрилий орелТа й узяв руку з козацького трупуТа понїс він руку у чистеє поле…Ой, нїс він у поле, нїс і у другеє,А на третїм полї став він спочивати;Ой, та тую руку став же він клюватиТа став тую руку бити-побивати.Стала тая рука к орлу промовляти:— Та не клюй мене, сизокрилий орле,— Скажу тобі усю щиру правду:— Колиб сеє отець-мати знали,— То вони би сеє тїло поховали— Та що суботоньки вони-б поминали,

— Що недїленьки панахиду наймали.— А коли би сеє рідні брати знали,— То вони би сеє тїло поминали.— А коли би сеє рідні сестри знали,— То вони би сеє тїло оплакали,— Вони-б мене, як зозулї, обкували.

У Глухові у городї у всї дзвони дзвонять,То вже наших козаченьків на лїнїю гонять.У Глухові у городї стрельнули з гармати,Не по однім козаченьку заплакала мати.У Глухові у городї стрельнули з рушницї,Не по однім козаченьку плакали сестрицї.На бистрому на озері геть плавала качка,Не по однім козаченьку плакала козачка.Посїяли, поорали, — та нїкому жати,Пішли наші козаченьки лїнїї копати.У Гринькові огонь горить, а в Полтаві димно,На могилї гетьман стоїть, геть там його видно.— Допевняй ся, пане гетьман, допевняй ся плати,— Як не будеш допевнятись, будем утїкати.

„Ой, ідїте же, панове, до Петра до свата,„Ой, там буде вам, панове, велика заплата:„По заступу у рученьки та ще і лопата.“Сидить козак на могилї, сорочку латає,Ой, кинув ся до череса, копійки чорт має.Сидить пугач на убочу, на вітер надув ся,Їде козак в Україну, на лихо здобув ся.Їхав козак на лїнїю та й вельми надув ся,Їде козак із лїнїї, як лихо зігнув ся.

Ой, ви хлопцї, прекрасні молодцї,Та де ваші жупани?— Наші жупани позносили пани,— Нас забили в кайдани!Ой, дали хлопцям широкі лопатиТа післали хлопця молодогоТа канали копати.Ой, понад річкою понад СинюхоюТа терни погоріли —Гей, вжеж наші, наші сїромахиБез харчів помарнїли!Ой, за річкою та за СинюхоюТа зацвіли ожини —— Ох, давай, батьку, давай переміну,— Бо я марно загину!„Не моя-ж воля, пани молодцї,„Вам переміну давати…„Гей, ідїть же ви в столицю царицї„Та просїте заплати.Ой, обізвав ся хлопець молоденькийТа у царицї заплати…Гей, та цариця пожалувала,Та дала хлопцям заплату:Набили-ж хлопцям на ноги кайданиТа й дали у руку лопату!Ох, та післали на легку роботу —Та на канали копати!— Покарай, Боже, царя Петра,— Царицю Катерину,— Що нас, нещасних сїромах,

— На білий світ пустили.— Ой, продай же, тату, воронії конї— Та викупи мене, хлопця молодого,— З тяжкої неволї!„Не буду, сину, коней продавати,„Не буду тебе, хлопця молодого,„З неволї викупляти.— Ой, продай, мила, голубонько сива,— Та сїрії телицї,— Ой, визволяй же мене молодого— Із сїєї темницї.„Хочби мала, милий, голубоньку сивий,„І сорочку продати,„А таки буду тебе молодого„З неволї викупляти.

Добре було жити, добро було бути,Доки не писали хлопцїв у рекрути.А тепера комісарі хлопцїв пописали,Ой, забрали, спарували, як голуби в парі,А в пятницю рано вранцї в рекрути забрали;Засмутилась Україна, як сонечко в хмарі.

Красне місто, Біла Церков, мальовані шанцї,Туди ішли до прийому наші новобранцї.Красне місто, Біла Церков, мальовані квіти,Заплакали отець, мати, ще й дрібнії дїти.Ой, повезли наших хлопцїв битими шляхами,За ними ненька вмиваєть ся дрібними сльозами.„Лучше було мене, нене, в купелї залити„Нїж тепера та за мною дрібні сльози лити!

Через сад зелений доріжка лежала,Туди-ж наша судариня некрут виряжала.Написали й менували вдовиного сина:„Хорош, хорош удовин син на воронім конї!“— Вийди, вийди, дївчинонько, вийди, моя панї!Ой, не вийшла дївчинонька, вийшла стара мати:„Скажи менї, мій синочку, де тебе шукати?“— Шукай мене, моя мати, на лютім морозї.— Там будемо, стара мати, зиму зимувати,— Своєй кровю гарячою море доповняти,— А жовтими кісточками степи устеляти!Іде за ним стара мати і слїзно ридає,Сильно своїх сусїд близьких вона проклинає:„Бодай же ви, сусїдоньки, всї разом пропали,„Як ви свою тайну знали та мнї не сказали.А сказали уже тодї, як руки звязали!Повязавши білі руки, везуть до Прилуків,А з Прилуків до Полтави до вічной присяги.„Присяг царю, присяг Богу, одрік ся від роду,„Прощай, сину, мій голубе, не думай до дому!“

Ой, зацвіла калинонька в лузї,Тепер моя головонька в тузї,Що всїх хлопцїв в гусари забрали,Мене молодого офіцером вписали.Та дали-ж менї коня вороногоТа післали попереду війська всього.Та звелїли менї серед полку статиТа звелїли менї в суремочку грати.— Грайте, суремки, суремочки, грайте,

— Менї молодому жалю не завдавайте!— Завдайте жалю-тугу темному лугу,— Темному лугу або коню вороному— Анїж менї, парню молодому.— А не жаль менї у дому нїкого,— Тільки жаль менї: матуся старая,— Матуся старая, сестриця малая,— Сестриця малая й жона молодая.

Ой, зза гори зза чорної хмариВиступають молоді гусари.По крилечкам пани ґенерали,Попереду все бють барабани:„Не журіть ся, молоді гусари!“— Ой, як же нам не журить ся?!— Молодими в гусари забрали,— В чужу землю робити післали.— Не дають нам нї їсти, нї пити,— Заставляють роботу робити,— Штихами білий камінь бити.— Камінь бити, а рови копати,— Киверами землю викидати.

Судариня листи писала,По ґубернїям розсилала,Кого у рекрути брати.Сидять пани за столом,Вони пють і їдять,Пишуть, пишуть та радять,Кого в салдати віддать.Де пять, там не брать,Де чотири, не велять,А де три, там не йти,А де два, там нема.У вдови один синІ той пішов під аршинІ аршина не дійшов,А в салдати пішов.Іде мати, ридає,

Усю старшину благає:„Ой, старшина моя мила,„Випускайте мого сина!Обізвав ся одинець,Уродливий молодець:— „Не плач, мати, не ридай,— „Карих очей не теряй.— „Тодї то вже ти заплачеш,— „Як на муштрі мя побачиш.Ой, матери та на жалість,А старшинї та на радість.Пішла мати, плачучи,А старшинї радощі:А чиї же то ланиПозасївали пани?А то того одинця,Вродливого молодця!

Зажурив ся соколонько:„Бідна-ж, моя головонька…„Що я рано з вирю вийшов.„Нїде сїсти, гнїзда звити,„Малих дїтей розплодити.Ще по горах снїги лежать,По долинах річки течуть,А по шляхах маки цвітуть.То-ж не маки, то козаки,То-ж козаки-новобранцї,Що забрали в недїленькуВранцї-рано до схід сонця.Плаче мати у віконця…Кличе мати Запорожця:„Іди, сину, до домочку,„Змию тобі головочку.— „Ой, змий, мати, ти собі…— „Менї змиють дрібні дощі.— „Розчешуть колючі терни,— „Пригладить зелена лїщина,— „Пригорне молода дївчина“,

У Київі на риночкуПила Москва горілочку.Пила-ж вона та гуляла,Собі порадоньку мала:„Порадимо ся, милі брати,

Як нам Сїчи дістати?„Пішлемо до Галагана,По прилуцького пана;„Той у Сїчи добре знає,„Той нам Сїчи дістане.

У недїлю пораненько обманонька стала:Виманили козаченьків у чистеє поле.Виманивши, повязали по два до купочки,Вони скликають ся, як сивії голубочки.— Казав єси, Галагане, що Москви не має,— Коли гляну поміж курінями, як мак процвітає.Уже славні Запорожцї невеселі стали,Облягли їх Москалики всїма сторонами.Ой, ударив Яковлев з високой бійницї,Посипались Запорожцї, як зимні кислицї.Та у Сїчи на базарі загачена гребля;Ой, як вийшли із Сїченьки, оббив Москаль ребра.Ой, у Сїчи на базарі побито колочки,Ідуть наші Запорожцї та і без сорочки.Зашуміли густі лози, ще й крутії кручі,Заплакали Запорожцї, та з Сїчи ідучи.

Запорожцї-небожата, пшениця нежата!Ой, підїте, оглядїте, пшеницю зіжнїте!— Ой, хоч підем оглядати, не будемо жати!Похвалялись Запорожцї Полтаву узяти…Вранцї вони рано вставали, добрих коней сїдлали,А до вечера Запорожцї всї в полон попали!Хвалили ся Запорожцї Полтави дістати…

Ще Полтави не дістали, а вже Швед іздав ся,На бідную головоньку кошовий зістав ся.Ой, умерла в кошового старенькая мати,Ой, нїкому кошовому порадоньки дати.Хвалили ся Запорожцї, та із Сїчи йдучи:— Що будем носить жупани, з китайки онучі!Казав єси, Гордїєнко, що славонька буде…— Будем, брате, поли драти та плечі латати!Наорали, насїяли, та нїкому жати;Пішли Запорожцї в Молдаву лежати.„Ой, полети, галко, на Сїч рибу їсти,„Ой, принеси, галко, від кошового вісти.— „Та вже менї не лїтати на Днїпр рибу їсти,— „Та вже менї не носити від кошового вісти.

Нещасливий козаченько, без долї вродив ся…Взяли його в неволеньку, він сльозами вмив ся.А узявши в неволеньку, забили в кайдани,А забивши у кайдани, ведуть перед пани.Та летить орел сизий і сїв на бучинї…Плаче, плаче козаченько по своїй причинї.Чом калинї не хилить ся, коли вітер віє,Як козаку не журить ся, що серденько млїє?Погоріли степи-поля, пусті балки стали,А вже наші затяжники в зимовниках стали.Ворскла річка-невеличка, тече вода стиха…Ой, хто не був у Полтаві, той не знає лиха.Ой, іде вже гусарія, заблиснула списа…Утїкайте затяжники, бо буде вам лихо!Ой, ви Запорожцї, ой, ви молодії!Повдавались один в одного, як брати ріднії!„А де-ж ваші, Запорожцї, воронії конї?— Наші конї в царя на припонї, а ми у неволї!„Де-ж ваші, панове молодцї, та срібнії узди?— Наші узди в царя на зануздї, а ми самі в нуждї!„Ой, де-ж ваші, Запорожцї, золоті пистолї?— Наші пистолї в царя на престолї, а ми у неволї!

„А де-ж ваші, славні молодцї, ясненькії списи?— Наші списи у батюшки на стрісї, ми самі у лїсї!„Ой, ви Запорожцї, ви молодії, а де-ж ваші луки?— Наші луки забрали гайдуки, самі-ж ми в розлуки?„Гей, Запорожцї, славні молодцї, де ваші жупани?— Наші жупани позносили пани, самі-ж ми пропали!„Ой, де-ж ваші, панове молодцї, чоботи-сапянцї?,— Наші сапянцї забрали Гетьманцї в недїленьку вранцї!„Ой, де-ж ваше, Запорожцї, хоробре лицарство?— Наше лицарство пропало для царства,..— Наша воля по тім боцї моря… така наша доля!

Ще не світ, ще не світ та ще не світає,Хитрий Москаль запорозьку землю обїзджає.Ой, обїхав Запороже, став степ межувати,Став городи, панські слободи по річках сажати.Обсадивши панські слободи, — не будуть владїти,Очистить кріль Україну по саму лїнїю!

Ой, хвалив ся батько Швачка, до Хвастова йдучи:„Будем драти, гей, молодцї, з китайки онучі!На козаченьків на молоденьких пригодонька стала:„Ой, у середу у обідї їх Москва забрала.Ой, як крикнув батько Швачка: „із коней до долу!„Ой, не даймось, молодцї, в тяжкую неволю!А Москалї недурнії, розуму набрали,Насамперед батька Швачку з осаулою звязали.Побрали всїх, попарували по два до купочки,Зглядають ся на себе, як сизі голубочки.Забрали, попарували, як голуби в парцї,Засмутилась Україна, як сонечко в хмарцї.Отамана з осаулою до купи звязали,Забрали та повязали, на вози поклали.Повезли батька Швачку густими лозами.Оглянув ся батько Швачка: „Ой, тут менї горе!“Ой, вже Швачку осадили в самім ринку в містї.Летить галка, летить чорна на Днїпр рибу їсти…Пише батько, пише Швачка кошовому листи.Уже-ж галцї, уже-ж чорній на Днїпр не лїтати,Ой, вже Швачцї від кошового листів не читати!

„Коли-ж тії гайдамаки та такеє чинять,„Так післати Капнїстого, нехай їх припинить!„Коли-ж тії гайдамаки та такеє роблять,„Так післати Капнїстого, нехай їх половить!Ой, наловив два остроги, аж нїде дївати!Сам поїхав пан Капнїстий до царя гуляти.

Світ великий, край далекий, та нїде прожити:Славне військо запорозьке хотять погубити.Ой, цариця загадала, а Грицько пораїв,Щоб зігнати Запорожцїв та аж до Дунаю.Ой, в суботу у полудне Москва наступила,А в недїлю до схід сонця ляґери розбила.Ой, із Низу і з Лиману вітер повіває,Авжеж Москва нашу Сїчу кругом обступає.Вжеж на річцї Базавлуцї і Москалї стали,Славні-ж хлопцї Запорожцї пили та гуляли.Гей, облягла, обступила да в город вступила,Московськими знаменами город закрасила.Запорозькі отамани, як орли, лїтали,Свого батька кошового вірненько благали:„Позволь, батьку-отамане, нам на баштї стати,„Неодному ґенералу голову з плїч зняти!„Москва стане із штихами, а ми з кулаками,„Щоби слава не пропала поміж козаками!“А Москалї не дрімали, запас одбирали…А російські ґенерали церков грабували.Кругом церкви сїчової караулом стали,Священику Владимиру служити не дали.Беруть срібло, беруть злото, восковії свічі,Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Сїчи,Ой, зійшов же пан кошовий та на круту гору;— Не руйнуйте, люде добрі, хоч Божого дому!Вжеж вступила одна дивізія серед самої Сїчи,Взяла-ж вона всї гармати, козацькі здобичи.Ой, крикнув Кальниш, кошовий, да стоячи серед церкви:— Прибирайтесь, Запорожцї, так, якби і к смерти!

Ой, крикнув же та кошовий, да стоячи на дзвіницї:— Відкидайте, Запорожцї, списи і рушницї!Пливе щука з Кременчука, розбита із лука…„Ой, тепер же, наш кошовий, з тобою розлука…„Ходїм, братя Запорожцї, Турчина просити,„Чи не дасть нам землї в себе, щоб віку дожити.Пішли славні Запорожцї, не з добра — з печали,Ой, напняли паруси, за Дунай махали.Пустили ся Запорожцї через море дубами,Як оглянуть ся до Сїчи, вмивають ся сльозами.Прийшли до Турчина та й вклонились низько:„Дай же нам землю та й коло границї близько!“Чорна хмара наступає, либонь дощик буде!Вжеж нашого Запорожа до віку не буде!Бо цариця, суча мати, напуст напустила,Славне військо запорозьке та й занапастила!

Тепер наші Запорожцї в великому жалю…Не знали кому вклонити ся та котрому царю.— „Поклонили ся-б восточному, той нас не приймає,— „Ходїмо ми до Турчина, той нас добре знає.„Ти турецький царю, змилуй ся над нами,„Прийми нас в свою землю з всїма курінями!— Ой, радже-ж я, Запорожцї, вам волю вчинити,— Коли-ж все менї будете ізміну робити!„Не будемо, турецький царю, тобі ізмін робити,„Присягне нас сорок тисяч вірно тобі служити!

„Ой, встань, батьку, ой, встань, Петре, кличуть тебе люде.„Та підемо до царицї, по старому буде.

„Ой, ходїмо до столицї прохати царицї,„Нехай же нам Сїч приверне по прежнї границї.Тече річка невеличка, промиває кручі.Ой, заплакав пан кошовий, до царицї йдучи.А Москалї вражі сини, не гаразд вчинили…Глобу писаря й Головку в кайдани забили.„О! тепер ми діждались лихої години…„За що взяли степ великий, з батька десятину?!Устань, Зинов, з того світа, просять тебе люде…Ой, як підеш на Вкраїну, по старому буде.Ой, піди-ж ти до столицї прохати царицї,Чи не вступить вона землї по прежнї границї?Чи не зверне степи, поля з всїма клейнодами?Чи не зверне наші землї з темними лугами!„Не на те-ж я, Запорожцї, Москаля наслала,„Щоб вам степи, луги й землї назад повертала!„Не на те я, Запорожцї, Сїч розруйнувала,„Щоб назад вам степи, поля, клейноди вертала!

Текла річка ізпід саду та й упала в кручі…Заплакав же пан кошовий, до царицї йдучи.Текла річка, невеличка, заросла лозами,Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами!„Світ великий, ти царице, і всїм ти владаєш,„А вжеж ти нас, Запорожцїв, з місця споміщаєш…„Та вжеж ти тих вражих панів та все награждаєш!Летить крячок по той бочок та, летячи, кряче;Усе військо запорозьке об Кальнишу плаче.Летить крячок по той бочок, де взяв ся шулїка,Ой, не буде Сїчи-города од нинї до віка!Ой, покрилось Запороже густими лозами,Не повернем щастя-долї гіркими сльозами.

Наступила чорна хмара, настала ще й сива…Була Польща, була Польща, та й стала Росія!Зпід города Лисавета орли вилїтали,А в городї Лисаветї пани собирались.Сенатори, ґенерали… думали, гадали,Якби то їм запорозькі вольности узяти,Якби нашу запорозьку їм землю забрати?Взяли землю запорозьку, самі овладаютьТа до наших Запорожцїв листи посилають.Запорожцї, гей, молодцї, гаразд теє знали,Посїдлали воронії, під Турка тїкали.Ой, там за Дунаєм молодець гуляє:Молодець гуляє, на той бік гукає:„Подай перевозу, хай перевезу ся,„На свою Вкраїну хоч раз подивлю ся!

На козаченьків, на Запорожцїв пригодонька стала,Що у середу та у обідї їх Москва забрала.Ішли наші Запорожцї над Богом рікою.Ой, широкою та глибокою, понад Лиманами.Ой, вже наші Запорожцї в великому жалю:Не знали, кому поклонить ся та котрому царю?Уклонились турецькому, під ним добре жити.Ой, пише царь листи до кошового: „Йдїть до мене жити.„Дам вам землю по прежньому та по Днїстер границю!— „Ой, брешеш, брешеш, превражий Москалю! хочеш обманити.„Ой, як підемо у твоє царство, будеш нам лоби голити!Ой, летїла бомба з московського поля та посеред Сїчи впала,Ой, хоч пропало славне Запороже, та не пропала, слава!

Боже наш, Боже! Боже милостивий!Що ми родили ся в світї нещасливі!Служили ми вірно в полї і на морі,Та зостали ся убогі і босі і голі!Старали ся ми землю заслужити,Щоби в вольности нам віку дожити.Дали нам землю від Днїстра до Богу,А границею по бендерську дорогу —Днїстровий й Днїпровий, обидва лимани,Добувати рибу, справляти жупани.Прежню землю взяли та й сю відбирають,А Тамань нам дати тепер обіцяють.Ми-б пішли й туди, аби нам сказали,Щоб не загубити козацької слави.

Ой, Боже наш, Боже милостивий,Що породились в світї нещасливі!Ой, хотїли ми землї заслужити,Аби в вольности хоч віку дожити.Служили ми вірно на землї, на морі,Тепер зостали ся нагі, босі й голі!Дали нам землю від Днїстра до Богу,А границею по бендерську дорогу.Дарували землї, ще й три широкі лимани:„Ловіть, хлопцї, рибу, справляйте жупани!— Ой, либонь жупанів вже нам не носити,— Колиб хоч нам свити собі заробити.Дала судариня та й велїла відобрати,А нас Чорноморцїв в рекрути забратиКозаки-ж сеє почули, стали утїкати,Стала судариня та на них гукати:„Ой, не утїкайте, славні Чорноморцї,Ой, я не велю вас у рекрути брати!— Ой, нї, не можна вже себе спинити,— Було степів на троє наших не дїлити!

Ой, ісходились у кінець Дунаю та до купи лимани…А там наших Запорожцїв сорок тисяч проживали.Добре було Запорожцям і під Турком жити,Одно тільки те недобре, що на брата бити.Ходив, ходив молодий козак по річцї по Дону…Приблукав ся козак, примотав ся к самому Дунаю:„Перевезїть мене, хлопцї-перевозцї, на той бік перевозу;„Сїмсот рублїв заплатю вам, до тисячі доложу!

Ой, Дунай річка та широка,На перевозї та усе глибока.Та луги із лугами, а береги з берегами…Ой, там Запорожцї проїзжалиІ молодих бурлак провожали.А тепер не проходятьІ бурлак не проводять…За превражими панами.

Ой, летїла бомба — серед Сїчи впала…Пропало військо запорозьке, не пропала слава.А нас Гладкий отаман поголив, ще й поголить,А всеж він нам славу козацькую зробить.

Питаєть ся Днїпро тихого Дунаю:„Скажи ти менї, мій тихий Дунаю,„Чом я своїх козаків на тобі не видаю?„Чи твоє гирло козаків пожерло,„Чи твоя вода козаків забрала?Промовить Дунай до Днїпра-Славута!— Днїпре батьку, Днїпре-Славуто!— Сам я собі думаю та гадаю,— Чом твоїх козаків у себе не видаю?— Уже четверть года, три місяцї, вибиває,— Як твоїх козаків у мене не має.— Нї їх моє дунайське гирло не пожерло,— Нї дунайська вода козаків не забрала,— Їх Турки не постріляли, не порубали,— До Царгороду в полон не забрали.— Всї мої цвіти луговії понидїли,— Що твоїх козаків у себе не видїли.

Ой, не гаразд, Запорожцї, не гаразд вчинили,Що степ добрий, край веселий Москалю вручили.Ой, край добрий, край веселий, — забісовані люде…Не знали, де поклонитись, а котрому царю.Поклонились московському… ще ми го не знали…Тепер же ми, Запорожцї, навіки пропали:Гей, ти Катерино, ти царице вража, ой, що-ж ти зробила?…Нащо усї степи і усї клейноди Москалеви доручила?Ти царице, суча мати, що великий напуст напустилаТа все військо запорозьке та й занапастила.

Ой, повійте, вітри та все низовії,Та на наші лодки та все дубовії,Та на наші реї та все кедровії,На наші паруси та все шовковії!Ой, зажурив ся сивий соколонько:Ой, бідна наша, наша, головонько,А що не укупі наші брати сїли…Наші брати сїли та й піснї запіли…Один у Москаля, другий у Турчина,Третїй у Мальтиза служить за одежу.І той гірко плаче за польською межов.— Ой, ти Москалю, єретичний сину!— Запропастив Польщу, ще й нашу Вкраїну!

Ой, горе, не Гетьманщина. —Надокучила нам вража панщина,Що, ходячи, наїси ся, сидячи, виспиш ся.Як на панщину іду, торбу хлїба несу,А з панщини іду, — нї кришиночки,Обливають мене дрібні слїзочки.

Ой, Москалю, Москалю, що так худо робиш?Славне наше Запороже усе в конець переводиш!— Не жалуйте, Запорожцї, та на свої вражі пани,— Бо пани, пребісові сини, уже вони поробили,— Що всї степи, усї землї, Москалеви вручили!